Звірі

У її очах з’явилося щось схоже на співчуття — над то жалюгідним я виглядав. Макс уже в’їхав у те, що відбувається, й підігравав мені — судячи з виразу його обличчя, він був ладен розридатися у будь-який момент. Молодчина, тільки б не переграв…

— Не знаю, — сказала дівчинка, — теплих речей у нас майже немає…

Я зітхнув ще тяжче, зробився ще більш жалюгідним, розвернувся, опустив плечі й пішов геть. Макс таки вичавив сльозу й покрокував за мною, голосно хлюпаючи носом.

Таки переграв…

Ми знову всілися на лавку, Аня деякий час дивилася на нас, тоді розвернулася й рішуче подалася геть.

— Пішла, — констатував Макс.

— Налякали ми її… Ти навіщо істериком прикидався?

— Треба ж було на жалість давити, аби до хати пустила… — розгублено напівспитав Макс.

— На жалість, а не на нерви… Ну, добре, сиди на шухері, я пішов.

Настав час діяти — нарешті підвернулося хоч одне місце, куди наш гіпнотизер не зможе потрапити за допомогою свого клятого клацання пальців. Із замком я впорався секунд за десять, обережно відчинив двері, увійшов. Почекав декілька секунд, доки очі не звикли до темряви, обережно рушив уперед. У квартирі пахло старістю та хворобою. Там пахло горем і безвихіддю.

Великий коридор, дві кімнати, кухня. Запах старості біля однієї з них сильніший, отже, тут живе бабця. Бабця нас не цікавила, принаймні на даний момент.

Друга кімната — велика й порожня. Ліжко біля стіни, невеличка шафка з книгами, жодних натяків на такі результати технічного прогресу людства, як комп’ютер, телевізор або телефон… Чернеча келія просто якась… Добре, а що у шухлядах нашої шафки? Зошити, зошити, зошити.

Акуратний, зовсім не дитячий почерк. У такому освітленні слів не розібрати. Я поспіхом запхав один із зошитів до кишені. Почитаємо, що наша Ганна Сергіївна пише (якщо це, звісно, її опуси)… Почитаємо й швиденько повернемо…

Може, навіть і не встигне помітити зникнення.

Під ліжком — нічого, під подушкою — нічого. А як же улюблений ведмедик? Усі дівчата мусять мати улюбленого ведмедика — істоту, з якою вони сплять, доки не знайдеться хлопець, який, на думку дівчини, буде вартий почесного місця ведмедика біля неї… Тож де наш ведмедик?

Я озирнувся ще раз. Вийшов з кімнати, швидко огледів інші приміщення, не обходячи увагою шафи, духовку, холодильник та навіть зливний бачок. Все було старим (а дещо, здається, навіть старішим за мене), іржавим і напівпорожнім.

— Ну? — спитав Макс, коли я повернувся.

— Розчленованого трупа бабці ніде нема, — розчарував його я, — нерозчленованого, втім, також…

— А що є? — спитав Макс.

— Є трофей, — я помахав зошитом під його носом, — буде що на ніч почитати.