Я йшов туманними міськими вулицями і почувався препаскудно. Хижий світ укотре оскалився на мене фальшивою доброчесністю, і з його рота звично стекла порція всюдисущої брехні.
У серці відбувалося щось незрозуміле. Таке враження, що в ньому відкрилася гігантська дірка. А через неї прошелили трубу, зіткану з крижаного вакууму. Труба тягнулася з безкінечних темних глибин безповітряного простору й губилася з протилежного боку космічної безодні. Дірка в серці пульсувала, і моїми жилами, замість живої крові, розтікалася чорна отруйна порожнеча…
Я довго блукав темним містом. Поночі зробилося зовсім холодно, я застромив руки в кишені джинсів, але вони все одно були як дві крижинки. Інстинкт самозбереження потягнув мене спочатку в людніші місця, а потім і до бару.
Бар мав назву «Пілот» і був оздоблений під воєнний літак. Я зайшов у напівтемне приміщення і мовчки сів біля сяючої хромованої стійки. Худорлявий бармен із сумними темними очима незворушно оглянув мене і запитав:
— Що будемо?
Я знизав плечима. Мені було однаково.
— «Б-52», — лаконічно запропонував він.
Я кивнув. За хвилину він поставив переді мною склянку і підпалив суміш.
Ну, що ж… Полетіли… Я швидко сьорбнув коктейль через соломинку. Так… Непогано… В грудях відразу потепліло. Політ наче розпочався нормально.
Потім я випив «Б-53». З абсентом. Після нього світ уже не видавався мені таким мерзотним.
Потім був «Допрацьований парашут»… кльова штука… видовищна. В мені знову прокинувся смак до життя. Коли я дійшов до «Лондонського туману» в якому й збирався тихо приземлитися, до мене підсіла довгонога білявка.
— Привіт, — звабливо всміхнулася і кокетливо повела плечиком. — Ти мене пригостиш?
— Звичайно! — автоматично кивнув у відповідь. — Ноу прóблем!
Замовив іще два «тумани» і поглянув на мою несподівану сусідку. Щось у ній було… Чорне коктейльне плаття, сережки у вигляді пікових сердечок… сірі очі, трохи кирпатий ніс… Крізь «лондонський туман» проступали до болю знайомі риси. Очі в мене розширилися — я раптом її впізнав:
— Миша?! — здивовано вилетіло в мене.
— Якщо ти забув, мене звуть не Миша, а Лариса… — всміхнулася вона нафарбованими блискучими губами.
— Та яка різниця, — п’яно всміхнувся я і подумав: «Миша чи Криса-Лариса»…
Бармен поставив перед нами ще «Лондонського туману». А я знову витріщився на неї, намагаючись зрозуміти, що в ній не так.
— Ти що, Мишо, зуби підпиляла?
— Я теж тебе люблю, Рудий! — єхидно відбила Миша.
ebooksa