Коли вранці 16 червня побачила на телеекрані Гайдука, остовпіла спочатку; потім, прослухавши кілька разів його заяву, вона гірко заплакала, остаточно переконавшись, що він не довіряє їй. Надвечір Гайдук заскочив на кілька хвилин до Чабанів. Підійшов до похмуро-заплаканої Олі, притиснув її до себе й поцілував, але вона відсунулася від нього, пересіла до крісла й мовчки спостерігала гру полум"я в каміні — безглузду, як і все, що відбувалося навколо неї.
— Пробач, — нарешті вимовив Гайдук, гладячи її кольке волосся. — Я не міг інакше.
— Авжеж, — похитала вона головою, — хіба я ваша дружина? Але якщо ви вважаєте, що я агент іноземної розвідки, то повісьте мене на Майдані, як мого тата… Я вітаю вас, — вставши з крісла, Оля низько вклонилася йому. Вона здалася такою молодою і вродливою, що Гайдук не повірив, що це його дружина. — Тепер ви диктатор України. Чи, може, король? Як вас тепер величати? Ваша величність? Чи ваша тиранська світлість? Або темність? А мене? Перша леді — тиранозавр держави? Чи тепер вам потрібна буде інша перша леді, з чистішою біографією?
В її очах стояли сльози гніву. Не тямлячи, що робить, Оля схопила зі столика й жбурнула до вогнища рожеву, з золотим листям китайську порцелянову вазу, весільний подарунок Янь Дун"юе; минулого разу, коли вони робили дитину, Гайдук поставив до вази квіти; ваза вибухнула в огні, як петарда, розсипавшись бризками по каміну.
— Якщо ти зараз не припиниш істерику, втратиш мене назавжди, — Гайдук дивився їй у вічі жорстко, наче з телеекрана, коли зачитував заяву КОПОР. Вона зрозуміла, що він каже правду, і з жахом уявила, як він виходить з будиночка і ніколи сюди не повертається.
— Через три дні починається війна, — повідомив Гайдук. — Це дуже таємна інформація. Щоб не казала, що я тобі не довіряю. Не виключені ракетні атаки на Київ. Я хочу забрати тебе до Малахова. Там безпечніше. Я зараз їду туди.
— Я нікуди не поїду, — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара-Хан чи Піночет, як їх там…
— Генерал Ярузельський.
— Ви вже замовили собі трон? — спитала.
— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.
— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу. Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.
Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.
— Ігорю Петровичу, вибачте. Час їхати. І одразу ж сховав голову за одвірок.
— Вибач, більше не можу, — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім"ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.
Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.
— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.
— Це наш син. Все можливо.
— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.
— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину, яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.
— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.
ebooksa