— Що ви робите? — обурено накинулася на Гайдука, як на неслухняну дитину. — А якщо до неділі розхворієтесь? Яка безвідповідальність! А ви, брате Шморгун! Вашу проповідь чути у Фролівському монастирі. Ви не знайшли кращого місця?
Гайдук дивився на Олю, наче вперше її побачив: невже ця молода красуня стане його дружиною? Чорний берет з тризубом був хвацько натягнутий по самі брови, а вилицювате обличчя з широко поставленими очима світилося щастям.
— Вас терміново кличе Василь Воля.
— Не забудьте про мене сказати, — нагадав Шморгун, сідаючи в «Шевроле».
Оля, взявши Гайдука за руку, наче школярка молодшого братика з дитсадка, попрямувала у напрямку бібліотеки, де засідав голова ЦКР Василь Воля.
28
На дверях приймальні, куди Оля підвела Гайдука, висіла табличка, намальована олійними фарбами, — немовби вишиваний полтавський рушник, на якому вигаптуваний напис:
Брат Василь Воля
Голова ЦКР України-Руси
Почесний доктор філософії
Киево-Могилянської академії
У приймальні, радісно мружачись, наче від яскравого світла, Гайдука привітала Ерна Еріхівна Богошитська — колишня брюнетка, пофарбована у сліпучо-білий колір, від чого здавалася старішою за свій вік. Гострий ніс, гострі чорні лінії намальованих брів, гостре підборіддя, гострі зморшки від усмішки, що не сходила з обличчя, робили Ерну Еріхівну схожою на акцентовані графічні портрети забутого французького художника Бюффе. Була в бронежилету майстерно прикрашеному темно-червоними вишивками та червоним намистом.
— Дуже, дуже рада з вами познайомитись, шя-я-новний брате Ігорю. Брат Василь багато розповідав про вас. Він щасливий, що ви повернулися до нас. Він вас чекає.
Вона говорила повільно, скандуючи слова, наче була хвора на паркінсонізм або працювала логопедом у школі для дефективних дітей.
«Наречена в мене вже є, — подумав Гайдук, — тепер Бог послав сестричку. Цікаво, чи фігурує вона в моїх файлах?» Він по-старопольськи поцілував ручку Богошитської, наче генерал Речі Посполитої, вклонився кілька разів й пристукнув каблуками мокрих черевиків, від яких на паркеті лишилися сліди.
Воля у розкішній вишиваній сорочці (Гайдуку чомусь пригадався гетьман) чекав його на порозі, широко розкривши обійми. Просторий кабінет Василя Волі прикрашали саморобні, з важких дощок, стелажі, на яких були недбало розставлені стародавні глиняні горщики й статуетки, кілька уламків черепів без нижньої щелепи і великогомілкова кістка. Гайдук чув, що Василь Воля захоплюється археологією, працював колись в археологічній експедиції копачем-дослідником. Помітивши уважний погляд Гайдука, Воля пояснив:
— Це залишки борщівської культури. Я брав участь у розкопках біля села Борщів на Дніпрі. Двадцять тисяч років тому це був центр могутньої держави Горатти, тобто Країни Бика. Це наші прямі предки. Ви уявити не можете, що я відчув, коли ми викопали справжню хату, точнісінько, як у мого діда. Навіть солом"яна стріха частково збереглася. І глиняне начиння з малюнками биків та риб.
— А кістки?
— Правдоподібно належать царю Горатти Артану Першому. Ви не уявляєте, що ми там тільки познаходили. Всю історію України-Руси. Шолом часів князя Ігоря, махновські кулеметні стрічки, німецькі міни… ледве не підірвались… На глибині п"яти метрів ми знайшли святилище царя Артана, чашу, ось вона, — він подав Гайдукові надщерблену глиняну чашу з зображенням могутнього тура і, ледве Гайдук устиг роздивитися малюнок, забрав чашу й з величезною обережністю поклав її на полицю. — Чаша є символом жреців, вищої касти праведників. А це вам мій подарунок — друга знахідка святилища.
Подарунок Василя Волі лежав на його столі — глиняна, розміром з долоню, сокира.
ebooksa