Вона показала мені свою обручку.
– Я не знаю, кому це так пощастило, але певен, він розуміє, що є найщасливішим чоловіком у світі.
Евлалія невесело всміхнулася й кивнула головою. Ми повернулися до бібліотеки й обоє пішли на свої місця: вона – до свого кабінету, а я – у свій куток. Я попрощався з нею наступного дня, коли вирішив, що більше неспроможний і не хочу прочитати жодного рядка про одкровення та вічні істини. Ідучи до бібліотеки, я купив білу троянду в кіоску на бульварі Рамбла й залишив квітку на її порожньому письмовому столі. Потім побачив її в одному з коридорів, де вона переставляла книжки.
– Ви покидаєте мене так швидко, – сказала вона, побачивши мене. – Хто тепер говоритиме мені компліменти?
– А хто – ні?
Вона провела мене до виходу й потиснула мені руку біля сходів, які бігли вниз до патіо старого шпиталю. Я почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився й обернувся. Вона стояла там, де й була, і дивилася на мене.
– Нехай вам щастить, Іґнатіусе Б. Сподіваюся, ви знайдете те, що шукаєте.
Вечеряючи з Ізабеллою за столом на галереї, я помітив, що моя нова помічниця позирає на мене скоса.
– Вам не подобається суп? Ви навіть не покуштували його… – наважилася запитати дівчина.
Я подивився на неторкану тарілку із супом, що вистигав на столі. Зачерпнув ложку й усім своїм виглядом показав, що страва подобається мені надзвичайно.
– Дуже смачний, – сказав я.
– Ви також не промовили жодного слова, відколи повернулися з бібліотеки, – докинула Ізабелла.
– Ще якісь скарги?
Ізабелла невдоволено відвела погляд. Я без апетиту заходився їсти холодний суп, але це був привід, щоб не розмовляти.
– Чому ви такий сумний? Через ту жінку?
Я поклав ложку, з’ївши суп лише наполовину. Нічого не відповів і став помішувати суп ложкою. Ізабелла не відривала від мене погляду.
– Її звати Крістіна, – сказав я. – І я не сумую. Я радий за неї, бо вона одружилася з моїм найкращим другом і буде дуже щаслива.
– А я цариця Савська.
– Ти надто цікава, ото й усе.
– Ви мені більше подобаєтеся тоді, коли ви не в гуморі й кажете правду.