Гра янгола

– А я повірив у те, що ми друзі.

Ґрандес посміхнувся й ледь помітно похитав головою.

– У вас немає друзів, Мартін.

Гримнув постріл, і я відчув удар у груди, так, ніби пневматичний молот ударив мені по ребрах. Я впав на спину, бездиханний, мене обпекло гострим болем так, ніби навкруг мене раптово спалахнув бензин. Ґрандес ухопив мене за ноги й потяг до дверцят. Вершина вежі Сан-Себастьян виринула між хмарами з протилежного боку. Ґрандес переступив через мене й став навколішки за моєю спиною. Він уперся руками мені в плечі й штовхнув мене до дверцят. Вологий вітер обвіяв мені ноги. Ґрандес штовхнув мене ще раз, і я помітив, що мій пояс зісковзнув із платформи. Сила тяжіння подіяла миттєво. Я почав падати.

Я витяг руки до інспектора й учепився пальцями йому в шию. Вага мого тіла потягла його до дверцят, і він застряг у їхньому отворі. Я стискав пальці з усієї сили, здавлюючи йому трахею та артерії шиї. Однією рукою він намагався відірвати мої пальці від своєї шиї, а другою намацував пістолет. Його пальці наштовхнулися на руків’я зброї й натиснули на спусковий гачок. Куля дряпнула мене по скроні й ударила в край дверцят. Вона відлетіла рикошетом усередину кабіни й пробила йому долоню. Я вгородив нігті йому в шию, відчувши, що шкіра під ними тріснула. Ґрандес застогнав. Я підтягся вгору з останніх сил, і більш як половина мого тіла опинилася в кабіні. Коли зміг ухопитися за металеві стінки, я відпустив шию Ґрандеса й відкотився вбік.

Я помацав собі груди й знайшов дірку, яку пробила куля інспектора. Розхилив поли пальта й дістав із внутрішньої кишені примірник «Кроків у небо». Куля пробила передню палітурку обкладинки, майже чотириста сторінок і тепер стриміла, немов кінчик свинцевого пальця, із задньої палітурки. Поруч мене Ґрандес звивався на підлозі, у розпачі тримаючись за шию. Його обличчя набуло лілового кольору, а жили на лобі та скронях пульсували, наче дроти під високою наругою. Він подивився на мене поглядом, у якому було благання. Павутина кривавих капілярів утворилася в його очах, і я зрозумів, що пальцями роздушив йому трахею й він тепер задихається, не маючи жодної надії ковтнути бодай трохи повітря.

Я подивився, як він смикається на підлозі у своїй повільній агонії. Потяг за кінчик білого конверта, який визирав із його нагрудної кишені. Відкрив його й нарахував п’ятнадцять тисяч песет. Ціна мого життя. Я залишив конверт із грішми собі. Ґрандес тягся рукою до револьвера. Я випростався й копняком відбив його руки. Він ухопився за мою щиколотку, благаючи милосердя.

– Де Марласка? – запитав я.

З його горлянки вихопився глухий звук. Я подивився йому у вічі й зрозумів, що він сміється. Кабіна вже увійшла всередину вежі Сан-Себастьян, коли я випхав його у дверцята й дивився, як його тіло полетіло вниз із майже вісімдесятиметрової висоти крізь лабіринт рейок, дротів, зубчатих коліщат і сталевих брусів, які пошматували його на клапті, поки воно летіло.

24

Будинок із вежею був занурений у темряву. Я навпомацки піднявся сходами, і коли дійшов до майданчика на поверх, то побачив, що двері прочинені. Я штовхнув їх рукою й залишився стояти на порозі, пильно вдивляючись у тіні, що заповнювали довгий коридор. Ступив уперед кілька кроків. Зупинився й постояв нерухомо, ніби чогось чекаючи. Обмацав стіну й знайшов вимикач. Клацнув ним чотири рази, не досягши ніякого результату. Перші двері праворуч вели в кухню. Я повільно подолав три метри, що відокремлювали мене від неї, і зупинився перед самими дверима. Пригадав, що в одній із шафок у мене зберігався гасовий ліхтар. Я підійшов до тієї шафки й знайшов його між досі не відкрученими бляшанками з кавою, принесеними з крамниці «Кана Жисперта». Я поставив ліхтар на стіл у кухні й запалив його ґніт. Слабеньке жовтаве світло освітило стіни кухні. Я взяв ліхтар і знову вийшов у коридор.

Я йшов повільно, тримаючи миготливе світло вгорі й чекаючи побачити, як хтось або щось у будь-яку мить з’явиться з будь-яких дверей, розташованих уздовж коридору. Я знав, що я тут не сам. Я відчував це нюхом. То був гострий сморід люті й ненависті, що витав у повітрі. Я дійшов до кінця коридору й зупинився перед дверима останньої кімнати. Світло від ліхтаря ковзнуло по контурах шафи, відсунутої від стіни, по купі одягу, кинутого на підлогу, що лежав так само, як я його залишив, коли Ґрандес прийшов заарештувати мене дві ночі тому. Я пішов далі, до кручених сходів, що вели до кабінету. Повільно піднявся ними, озираючись назад через кожні дві-три приступки, поки дійшов до кабінету. Червоне дихання присмерку проникало крізь вікна. Я швидко рушив до стіни, під якою стояла скриня, і підняв віко. Папки з рукописом для хазяїна в ній не було.

Я знову попрямував до сходів. Проминаючи свій письмовий стіл, побачив, що клавіатура моєї старої машинки розбита й потрощена, так, ніби хтось молотив по ній кулаками. Я повільно спустився сходами. Знову вийшов у коридор і став на вході до галереї. Навіть у темряві побачив, що всі мої книжки скинуті на підлогу, а шкіра на кріслах пошматована на клапті. Я обернувся й окинув поглядом ті двадцять метрів коридору, що відокремлювали мене від дверей. Світло, яке відкидав ліхтар, дозволяло туманно розгледіти лише половину цієї відстані. Далі висіла темрява, непроникна, як чорна вода.

Я пам’ятав, що залишив двері на поверх відчиненими, коли увійшов. Тепер вони були зачинені. Я пройшов метрів два, але щось утримало мене від того, щоб пройти повз останню кімнату в коридорі. Входячи в дім, я цього не помітив, бо двері до кімнати відчинялися ліворуч і, проходячи повз них, я бачив їх не досить, щоб звернути на це увагу, але тепер, наблизившись до них, побачив усе чітко і ясно. Біла голубка з крильми, розпростертими у формі хреста, була прибита на дверях. Краплі свіжої крові стікали по дереву.

Я увійшов до кімнати. Зазирнув за двері, але там не було нікого. Шафа й далі була відсунута вбік. Холодне й вологе повітря, яке віяло з дірки в стіні, наповнювало кімнату. Я поставив ліхтар на підлогу й поклав долоні на розм’яклу замазку, що оточувала дірку в стіні. Почав відривати її нігтями й відчув, що вона відламується під моїми пальцями. Пошукав навколо себе й знайшов старий розрізувальний ніж у шухляді одного зі столиків, що були навалені купою в кутку. Прорізав глибоку лінію в замазці й почав відламувати шматок. Гіпс відламався легко. Його шар був не товщий за три сантиметри. По той бік цього шару було дерево.

Двері.

Я став шукати їхні краї за допомогою розрізувального ножа, і поступово обриси дверей проступили на стіні. На той час я вже встиг забути про ту близьку присутність, що отруювала дім і чатувала в темряві. Двері не мали ручки, лише заржавілий засув, заліплений розм’яклим від багатьох років вогкості гіпсом. Я занурив розрізувальний ніж у гіпс і марно намагався відсунути засув. Я став кóпати двері ногами, аж поки замазка, яка заліплювала засув, стала відвалюватися клаптями. Зрештою мені вдалося виколупати засув із-під замазки розрізувальним ножем; після цього я відсунув його легко, і двері відчинилися.

На мене війнуло гнилим повітрям, що зволожило мій одяг і мою шкіру. Я взяв ліхтар і ввійшов. За дверима було прямокутне приміщення метрів п’ять або шість у глибину. Стіни були змережані малюнками й написами, що, здавалося, були зроблені пальцями. Штрихи брунатні й темні. Засохла кров. Підлога була вкрита тим, що спочатку здалося мені порохом, та коли я опустив ліхтар, воно виявилося рештками маленьких кісток. То були кістки тварин, розтовчені на попіл. Зі стелі звисали незліченні предмети, підвішені на чорних шворках. Я впізнав серед них релігійні статуетки, зображення святих і Богородиці з обпаленими обличчями й видертими очима, розп’яття, обплутані колючим дротом, і рештки від бляшаних іграшок та ляльок зі скляними очима. У глибині цього приміщення бовванів майже невидимий силует.

Стілець, повернутий до кутка. На ньому хтось сидів. У чорному одязі. Чоловік. Руки йому були закуті ззаду в наручники. Тіло було прикручене грубим дротом до стільця. У мене пройшов такий мороз поза шкірою, якого я раніше ніколи не відчував.

– Сальвадор? – пробелькотів я.

Я повільно підійшов до нього. Силует залишався нерухомим. Я зупинився за крок від тієї постаті й повільно простяг до неї руку. Мої пальці доторкнулися до її волосся й зісковзнули на плече. Я хотів обернути тіло, але відчув, як щось подалося під моїми пальцями. Секунду по тому, як я доторкнувся до нього, я почув шарудіння, ніби чоловік у кріслі щось прошепотів до мене, і труп розсипався на порох, який осів в одязі та між дротом, а потім піднявся вгору чорною хмарою, що зависла між мурами в’язниці, яка ховала його стільки років. Я подивився на сліди від праху на своїх пальцях, піднісши їх до обличчя, і здмухнув зі шкіри те, що залишилося від душі Рікардо Сальвадора. Коли ж я підняв погляд, то побачив, що Дієґо Марласка, його тюремник, стоїть у дверях камери з моїм рукописом для хазяїна в руці та з вогнем в очах.