– Бо вчора я спалив рукопис, і від нього не залишилося жодної сторінки.
Запала гнітюча мовчанка. Баридо примирливо махнув рукою й показав на так зване крісло візитів, такий собі чорний провалений трон, у який він садовив авторів та постачальників, щоб вони опинялися на рівні його погляду.
– Сідайте, Мартін, і розкажіть мені все. Вас турбує щось, я це бачу. Ви можете бути відверті з нами, адже ми як одна родина.
Отрута та Есковільяс енергійно закивали головами, усім своїм виглядом показуючи, як високо вони мене цінують і як віддано люблять. Я не став сідати. Усі наслідували мій приклад і дивилися на мене так, ніби я соляна статуя, що може заговорити будь-якої миті. У Баридо вже, либонь, боліло обличчя: так багато він усміхався.
– Отже?
– Іґнатіус Б. Самсон наклав на себе руки. Він залишив неопублікованим оповідання на двадцять сторінок, у якому помирає в обіймах Хлої Перман’єр, після того як обоє прийняли отруту.
– Автор помирає в одному зі своїх романів? – запитала Ермінія, нічого не зрозумівши.
– Це його прощання в сучасному стилі зі світом серіалу. Деталь, яка, безперечно, вам сподобалася б.
– І не існує протиотрути, яку він міг би прийняти? – запитала Ермінія.
– Мартін, я повинен вам нагадати, що ви, а не ймовірно покійний Іґнатіус, підписали з нами контракт… – сказав Есковільяс.
Баридо підняв руку, щоб заспокоїти колегу.
– Думаю, я зрозумів вас, Мартін. Ви почуваєтеся виснаженим. Протягом кількох років ви не давали своєму мозку відпочити, за що наше видавництво дуже вам вдячне, бо високо вас цінує. Вам потрібен відпочинок. І я це розумію. Отже, ми з вами знайдемо спільну мову, правда ж?
Баридо подивився на Есковільяса та Отруту, які ствердно закивали головами з відповідним виразом на обличчях.
– Ви митець, і вам хочеться творити мистецтво, високу літературу, яка виливалася б із вашого серця й написала б ваше ім’я золотими літерами на скрижалях людської історії.
– У ваших устах це звучить безглуздо, – сказав я.
– Бо так воно і є, – докинув Есковільяс.
– Ні, ні, не так, – заперечив Баридо. – Це по-людському. А ми люди. І я, і мій компаньйон, і Ермінія, яка, будучи жінкою та істотою, що наділена витонченою делікатністю, найлюдяніша з нас усіх, чи не так, Ермініє?
– Атож, я дуже людяна, – підтвердила Ермінія.
– А що ми люди й нам не чуже все людське, то ми вас розуміємо й хочемо допомогти. Бо ми пишаємося вами й переконані, що ваші успіхи – це наші успіхи, тому, що в нашій фірмі головне – люди, а не таблички з номерами.
У кінці своєї промови Баридо зробив театральну паузу. Можливо, він чекав від мене оплесків, але, побачивши, що я лишаюся спокійний і незворушний, заговорив далі, уже не зупиняючись: