Час смертохристів. Міражі 2077

22
18
20
22
24
26
28
30

Паровий трактор з причепом повільно торохкотів по вузькій бруківці, що петляла поміж невеличкими шахтарськими містечками. Тракторист, літній поляк-фермер, що повертався додому, закупивши в Легниці добрива і гербіциди, вів неквапну розмову з Гайдуком. Польська мова Гайдука (заслуга матері) з легким «східним» акцентом не викликала у фермера запитань. Гайдук представився мешканцем Перемишля Єжі Сокольським, що повертається із заробітків з Німеччини, а з ним подорожує українка, його дальня родичка з Галичини, і вони чули, що в Руді-Шльонській можна знайти роботу. Невідомо, чи слово «родичка» переконало фермера, але він не надто цікавився легендою подорожніх, сподіваючись заробити на них хоч декілька «глобо». Поляк кляв усе на світі — начальство, погоду, ціни, дітей, які покинули ферму й подалися до Австралії, низьку якість вугілля, яке він кидає у топку свого допотопного трактора-паротяга, від чого з труби вилітає густий ядучий дим, од якого легко вчадіти. Божена сиділа поміж фермером і Гайдуком і куняла, бо нічого по-польськи не розуміла, особливо фермера, який розмовляв дивним діалектом мешканців цього краю. Домовилися, що фермер підвезе їх до Руди-Шльонської. Там, на околиці Кохловиць, мешкав двоюрідний брат Гайдука Марек, племінник його матері, Марії Юзефівни Гороль, яка жила в цих краях, доки не опинилася в Києві. Фермер виїхав на трасу А-4, і пізньої ночі вони доторохкотіли до Руди-Шльонської. Гайдук дав трактористу-фермеру десять глобо з зображенням Адама Сміта. Поляк безмежно зрадів, але, хоч і підозріло подивився на зображення незнайомого Адама (не Міцкевича), поцілував ручку Божені і дякував Гайдуку. Попрощалися, і фермер, обійнявшись з Гайдуком і дихнувши йому в обличчя сумішшю терпких запахів самогону, тютюну і чайна-коли, яку споживав у дорозі, підсипав вугілля до топки трактора й поїхав далі до Мисловиць.

Уночі, йдучи на південний схід погано освітленими, немовби вимерлими вулицями чужого містечка (Гайдук включив систему навігації у своєму геджеті), вони ледве знайшли на околиці двоповерховий дім Марека. На щастя, в домі ще світилося вікно на першому поверсі. Гайдук добре знав цей дім, в якому побував давно, років п"ятнадцять тому, ще з колишньою дружиною Ларою. Він обережно обійшов подвір"я навколо будинку — чи немає засади. Потім, ставши на лавку, зазирнув до вікна, яке світилося. Це була кухня з великою чавунною піччю; за обіднім столом, на якому стояв монітор комп"ютера, сидів Марек, обважнілий і втомлений, і вдивлявся в екран. Його обличчя здавалося освітленим місячним сяєвом. Гайдук ввімкнув спеціальну програму геджету, яка просвітила будинок, в якому нікого не було — тільки теплооранжевим кольором вимальовувалася постать Марека. «А де ж його дружина, діти?» — подумав Гайдук і тихо постукав у вікно. Спалахнули ліхтарі на вході до будинку, й на порозі з"явився Марек з помповою рушницею.

— Kto tam?

— Twoj kuzyn Ihor, — мовив Гайдук.

— Ігоре, це ти? — зрадів Марек і, обережно поставивши рушницю, обійняв Гайдука, наче зовсім не був здивований нічним візитом брата, який жив в Америці і ніколи не згадував про шльонських родичів. Але Марек не ображався, бо як людина добродушна (це була польська частина його душі) і жорстко-прагматична (за це відповідала німецька частина душі) він сприймав світ без будь-яких претензій, вимог і очікувань.

— До тебе ніхто не приходив, не питав про мене? — спитав Гайдук.

— Ні. А що сталося? Я позавчора повернувся з рейсу, нічого не знаю.

— Все гаразд.

Марек розповів, що Гєня, його дружина, разом з дітьми поїхала на три дні до своєї матері у Глівіце, а він змушений тяжко гарувати. Працював експедитором-водієм у німецько-польсько-російсько-українсько-американській фірмі «Фрідман», вантажівки якої, після укладення угоди з воюючими сторонами, могли безперешкодно пересуватися по всій Європі, перевозячи зерно, продукти харчування, обладнання, одяг, зброю і боєприпаси від Уралу до Піренеїв. І хоч робота була небезпечна, бо все одно зграї піратів, які не визнавали ніяких угод, нападали на транспорта, але платили непогано, і можна було жити й сплачувати за навчання двох дочок-близняток у бухгалтерському коледжі. Показавши гостям на екрані комп"ютера зображення дружини і дочок — Марилі і Касі, Марек виставив пляшку горілки, кілька банок єгипетського пива, підсмажив на великій пательні німецьку ковбасу.

Гайдук нічого не сказав братові про «Ланкастер», хоча Марек чув щось про страшну катастрофу невідомого літака, який начебто перевозив золото для Чорної Орди, а розповів, що останній рік працював у Дрездені, в американо-німецькій фірмі, яка виробляла електроніку, їхав до Києва, але автобус був пограбований, довелося добиратися автостопом. Божена, українка-заробітчанка з Німеччини, їхала з Гайдуком в одному автобусі, поверталася до Києва на лікування після аварії на виробництві. їм конче треба змінити одяг, купити зброю і документи, а головне — поспати.

Марек відвів Божену нагору, до спальні Марилі і Касі, а сам залишився з Гайдуком внизу, у вітальні. Розіклав старе шкіряне крісло, в якому вмостився Гайдук, а сам, прибравши все на кухні, ліг на дивані. Гайдук, ледве поклавши голову на подушку, впав у глибоке забуття, без сновидінь і надранкових прокидань, які часто траплялися у Вашінгтоні. Сон був — як закінчення життя.

20.

Його Ясновельможність Гетьман України, генерал армії Кузьма-Данило Махун важкими кроками міряв кабінет гетьманського палацу, бетонна, схожа на гігантську літаючу тарілку споруда якого угніздилася на легендарній горі над Дніпром, у кількох кілометрах від Трипілля. Археологи знайшли тут перше поселення українців, які прийшли сюди з Індії шість тисяч років тому. Археологи стверджували, що саме в цьому місці було зварено перший український борщ, через що село, яке споконвіку існувало на цій горі, мало назву Борщів, а гора звалась Борщихою.

Гетьман, кремезний чолов"яга з темно-шатеновими, майстерно підфарбованими вусами, які підковою облямовували його владний рот і підборіддя, від чого К-Д. Махун ставав схожим на своїх славних попередників — гетьманів, які дивилися на нього з портретів, де переважали темні — чорні та коричневі тони, ще раз обійшов кабінет і переконався, що параметри приміщення не змінилися: сорок дев"ять метрів у довжину, тридцять п"ять завширшки. Підійшовши до оглядового майданчика, що нависав над урвищем, гетьман уперся лобом в броньоване панорамне скло, яке приємною своєю прохолодою трохи пригасило його гнів. Стояв сонячний день, такої пори не хочеться помирати.

— Бляді, — хрипко сказав він, — голови познімаю, яйця повириваю.

Гетьман з сумом подивився туди, де Дніпро весняним повноводдям виповнював обшир, що відкривався з гори. Білий цвіт дерев — наче вкриті вони були пухким снігом — будив щемливі спогади. Далеко, на протилежному пласкому березі, стирчали контрольні вежі охорони — щоб нікому не спало на думку випустити з переносної наплічної установки протитанкову ракету у палац, у серце всенародного лідера, незмінного Гетьмана і визволителя України.

Гетьман важко, наче обм"як після спалаху люті, підійшов до довгого столу засідань, на якому було встановлено два десятки моніторів різних таємних відомств і служб. Тицьнув пальцем у кнопку монітора з написом ВІРУ. На екрані висвітився козацький малиновий хрест з двома перехрещеними мечами. Потім з"явився текст, сенс якого намагався збагнути гетьман, втретє повертаючись до слів повідомлення:

25 квітня 2077 p.

10.30

Цілком таємно