— Гарно, — щиро сказав Гайдук. — Це хто?
— Вам сподобалось? Це Пауль Целан. Мій улюблений поет. Він перетворив Чернівці на столицю світової поезії. Я дав гроші на меморіальний комплекс Пауля Целана, відкрив інститут його імені, спонсорую європейський фестиваль поезії в Чернівцях. Його батьків убили українські фашисти в 1943 році. Так само, як і моїх у 2048-му. Ніколи не прощу, — зітхнув він.
— Я розумію ваше горе і співчуваю. Але ви напевно знаєте, що підчас тимчасової окупації Буковини біля трьохсот українців служили в каральних групах «секурітаде». Переважну більшість цих злочинців спіймано і покарано. А в боях проти румунських окупантів загинуло понад десять тисяч молодих українців. Є різниця? Врешті-решт, ще Зеєв Жаботинський казав, що нормальна нація має право мати своїх мерзотників і злочинців.
— Лехаїм, — підняв чергову чашечку саке Фрідман. — Як у посадової особи, у вас не може бути іншої реакції. Але статистика в таких випадках не допомагає. Адже мій батько був кумиром Чернівців, улюбленцем усієї України. А мати...
Віддавала всю душу учням, серед яких — тисячі українців. Ні, я цього не збагну. У вашому народі живе ген ненависті до жидів, москалів, ляхів, циган, чорних, жовтих, до всіляких пришельців. Ви всіх звинувачуєте у ваших бідах, тільки не себе. І ген заздрості. Як ракова пухлина. З таким набором генів жоден народ не виживе. Не створить державу. Ваш народ приречений.
— Вам що — краще на цій землі бачити румун чи Чорну Орду? — ледве стримуючи зростаючу лють (ось він, цей ген ненависті), мовив Гайдук, благаючи себе стриматись, розуміючи, що цей «Тулуз-Лотрек» навмисне провокує його, як досвідчений тореадор бика: необачно підставишся — отримаєш смертельний удар в серце.
— Не гарячкуйте, генерале, — миролюбно сказав Фрідман. — Не така вже я потвора, як ви думаєте. Мені ця земля рідна, люблю її пісні, традиції... І жінок, — засміявся він. — Але — хочемо цього чи не хочемо — наближається сумний фінал. За розпадом Росії невблаганно наближається загибель України. Сподіваюсь, що ви не божевільний український націоналіст, і розумієте, що Україна і Росія — як сіамські близнята. Організм єдиний, кров одна. І доля спільна. Ви — приречені.
Помовчали, в"яло куштуючи експонати з багатої колекції суші, запропонованої літнім японцем. Паркий вечір і важка тема розмови не сприяли апетиту. «Він у будь-яку хвилину сяде на золоту «черепаху» «Роллс-Ройс» і відбуде до свого Локарно, — подумав Гайдук, — а його кріпаки та мільйони інших кріпаків залишаться тут і стануть рабами Чорної Орди».
— І виходу немає? — спитав Гайдук.
— Вихід завжди є, — Фрідман покликав японця, щось сказав йому сердито, бо той зігнувся у три погибелі й швиденько забрав фарфорове блюдо з колекцією суші. — Нам треба думати не про окрему Україну, а про юдо-християнську цивілізацію Заходу в цілому. Якщо ви приймаєте це як висхідну фундаментальну позицію для переговорів, ми запропонуємо реальний план дій і вашу особисту участь у глобальній грі.
Фрідман вийшов з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті, наче шукав в ній закладені Чорною Ордою відеокамери, хоча було відомо, що ресторан, який належав Фрідману, був «чистий», і всі спроби ВІРУ встановити тут таємну апаратуру виявилися марними.
«У нього справді закороткі ноги при такому розмірі черепа», — відзначив Гайдук.
Нарешті Фрідман усівся знову навпроти Гайдука, пильно подивився тому у вічі ніжним поглядом золотаво-карих очей і м"яко поклав свою долоню на щоку генерал-хорунжого.
«Fuck you, — лайнувся подумки той, — невже він гей?»
Наче почувши лайку, Фрідман забрав руку з Гайдукової щоки і почав тихо карбувати слова:
ebooksa