Вона посмикала кіску, запахнула халат, наче ховала від нього свої таємниці.
— Колись іншим разом розповім. Ніхто мене не ображав. Все було добре... Надто добре. Але я страждала невимовно. Весь час очікувала якоїсь біди. За тиждень я зрозуміла, що це розмірене селянське життя не для мене. Було таке враження, що час зупинився, що я живу в тринадцятому столітті на забутому всіма хуторі, а повз цей хутір скачуть вершники в чорному — хрестоносці, чи що, десь далеко палають міста, киплять битви, а ти сидиш і нічого не робиш, не знаєш, не розумієш.
Помовчала, допиваючи молоко. Хліба з"їла маленький шматок, відщипуваючи хлоп"ячими пальцями від м"якоті крихти, немовби збиралась годувати птахів.
В темряві, що нарешті запала, не було видно виразу обличчя Божени, й Гайдукові здавалося, що вона медитує з заплющеними очима.
— Дивно, — ворухнулась вона, — але коли я була на Марсі, сиділа рік на нашій базі, в мене було таке саме відчуття: хроноколапс...
Вона раптово змінила тему.
— Я переконана, що коли ви стояли на балконі, думали — що робити зі мною?
— Yes, I did.
Я розмовляла з тетою Мартою. Вона пообіцяла, що через кілька днів наше посольство забере мене звідси, і я повернуся до... не знаю куди. Мабуть до Вашінгтона.
— Куди ви поспішаєте? — сказав Гайдук усупереч усім законам логіки. — Живіть, скільки хочете. Не хочете тут — у мене є ще одна квартира. Самі будете.
Потім він сказав те, на що міг наважитись лише в темряві:
— Ви мені подобаєтесь. І я дуже хотів би, щоб ви залишились.
Вона відповіла не одразу:
— Ви мені теж. Це мене і лякає.
— У вас є чоловік? — спитав він.
— Ні. Але я не вільна.
«А хто з нас вільний?» — подумав Гайдук.
— Не вільна не в тому сенсі, що ви подумали, — наче прочитала його думки Божена. — Але мені потрібен час. На жаль, чоловіки завжди поспішають.
Він взяв її руку, поцілував кінчики пальців і, наче злякавшись свого жесту, швидко відпустив:
— Я нікуди не поспішаю. Поживіть у мене, а там побачимо.
ebooksa