Клинкевич роздягнувся, з насолодою простягнув руки догори, наче молився сонцю. Його м"язисте, вкрите бронзовою засмагою тіло було гармонійне й прекрасне, ніби постать стародавнього язичницького бога Перуна.
— Hi, — спроквола відповів, наче не до нього було питання. — А чим він прославився, якщо не секрет, цей ваш Сірий Князь?
— Продавав ракети МХ-Аіг Cleaner-124 Чорній Орді. І системи наведення ракет ХАРС.
— Вперше чую. Як голова комітету з експорту озброєнь, я мав би знати... А ви певні, що ваші славні розвідники чогось не наплутали?
— Ні, — зі щирою і приязною усмішкою зізнався Гайдук. — Могли й наплутати. Могли, знаєте, сплутати холодильники з ракетами, а Чорну Орду з островами Зеленого Мису.
Гайдук витерся й перевдягнувся, почуваючись значно краще. Віддав честь генерал-поручнику:
— Бажаю доброго дня.
Легкою ходою пішов угору, відчуваючи на собі погляд Клинкевича, який того ранку здивував чергового офіцера охорони тим, що, хоч і роздягнувся, проте так і не ступив до води, як робив це щоранку.
Між тим Гайдук, вдягнувши літній камуфляжний мундир, пошитий з тканини з саморегулюючим кондиціюванням, в якому найлегше переносив київську спеку, подався до Києва, де об 11.00 мав зустрітися з Генеральним Прокуратором України, маршалом юрисдикції Іваном Оврамовичем Крейдою. Діставшися до підземної станції на Банковій, Гайдук не піднявся на поверхню, а пройшов бічним підземним коридором до Будинку з Химерами, звідки спустився до театру імені Жолдака-Франка, де на нього чекали Невінчаний і начальник оперативно-розшукового управління військової контррозвідки ДерВару полковник Палій. Троє чоловіків сіли на лаву найближче до фонтана, шум якого заважав говорити, а вітер поінколи засівав асфальт і лаву дрібними бризками. Через п"ятнадцять хвилин чоловіки розійшлися, а операторам ДерВару, які моніторили цю сцену за допомогою камер зовнішнього спостереження, не вдалося встановити тему розмови, бо завдяки пекучому сонцю картинка вийшла невиразна, знята в контражурі, обличчя чорні, й сурдоперекладачі не змогли розшифрувати артикуляції губ, а чутливі мікрофони повнилися гомоном води, наче це був звук Ніагарського водоспаду.
Через десять хвилин Гайдук входив до приміщення ГЕПРУ, що розташувалося поміж площею Богдана Хмельницького та Михайлівською, там, де колись були «прісутствєнниє места» — жахливої дореволюційної архітектури будинок, в якому містилася одночасно тюрма (так зване СІЗО), слідче управління поліції, відділок жандармерії (те, що носило назву в народі «гадюшник Мережка») та господарські приміщення ГЕПРУ. За цей будинок (вірніше, за право його знести) довгі роки велася боротьба між різними відомствами, але переміг І.О.Крейда — не як Генеральний прокуратор України, а як Генеральний координатор Інтернет-мереж на території держави. Крейді вдалося переконати Ареопаг і гетьмана в тому, що кращого місця для цензурування різних потоків інформації, вгамування найбільш небажаних для спокою громадян ідей, думок і провокаційних закликів немає. Проект був замовлений у кращого берлінського архітектора Рольфа Нагеля, який розташував двадцять поверхів Будинку справедливості — переважно тюрми — під землею, а двадцять поверхів у вигляді Чорного (бо з чорного склопластику) дирижабля, що ніби тимчасово приземлився на цих древніх горах. Рольф Нагель так і назвав своє творіння: «Цепелін», розповідаючи, що в документах ІІІ-го Рейху був знайдений сценарій урочистого прибуття до Києва в 1941 році Адольфа Гітлера на дирижаблі (цепеліні) та його приземлення на площі Богдана Хмельницького. В Києві натомість виникла своя легенда: якщо обрубати швартовочні канати, якими дирижабль приторочений до землі, він одразу злетить у небо й полетить геть до такої-то довбаної матері. І назвали це творіння «дирижабою». А найбільш цинічні громадяни з числа тих, кого тягали в будинок на допити, порівняли його наземну частину з членом негритянського проповідника Обасанжі, якого в 2063 році розлючені кияни лінчували за розпусту й педофілію, відрізавши новоявленому месії знаряддя його гріхів. Ксеня присвятила цій події поему «Чорний прутень».
Пройшовши через необхідні процедури перевірки ДНК та сканування сітківки ока, Гайдук був запрошений до великого залу, схожого на термінал аеропорту, на горішніх заводських конструкціях якого були попідвішувані чорні моделі дивовижних літальних апаратів і дирижаблів минулого — від етажерки братів Райт та дирижабля «Гінденбург» до французького космічного винищувача-перехоплювача «Міраж». Гайдук задер голову, відчувши залишки тупого болю й легке запаморочення.
— Генерале! Генерале! Ходить-но скорше сюди, бо галушки вистигнуть.
Побачив у кінці залу лису істоту в темносиньому мундирі Генерального прокуратора. На столі засідань, вкритому рушниками, стояли миски, що парували. Крейда потиснув руку і попередив:
— Я — Іван Оврамович. Не Абрамович.
— Знаю, — розсміявся Гайдук. Він чув, що найбільшим ворогом Крейди ставав той, хто називав його «Абрамовичем», підозрюючи в Крейді не селянсько-слов"янське, а чужинське коріння.
— Прошу до столу, — гостинно метушився Крейда. — Може, по чарочці?
— Що ви, Іване Оврамовичу, — непідробно жахнувся Гайдук. — Дивитися не можу.
Крейда всівся за стіл, засунув червону серветку за комір білосніжної сорочки.
— Частуйтеся. Це мої улюблені гречані. Наші, селянські. А це — з м"ясом дикого вепря. А тут — особлива галушка, десертна. З ананасом. Так би мовити — українські за формою, тропічні за змістом.
Гречані галушки, приправлені гарячими шкварками, були диво які смачні. Гайдук відчув, що зголоднів. Він майже з ніжністю дивився на хлібосольного господаря, якого поза очі всі називали «полтавською галушкою».
ebooksa