Було окреслено зону пошуків Гайдука, узгоджено напрямок пересування окремих бойових груп й обумовлено порядок взаємодії між ними. Палій прийняв рішення перекрити патрулями всі шляхи в підозрюваній зоні, затримувати всіх подорожніх й допитувати їх; дві «черепахи» з десантниками мали прочісувати з невеличкої висоти місцевість.
Було враховано все, крім одного: щільний ранковий туман над Кременчуцьким морем і зоною пошуків не дав можливості розгорнути операцію «Черепаха» в усій красі її оперативних компонентів.
Сильний північно–східний вітер здув непроглядну стіну сирого мороку над Кременчуцьким морем та його берегами тільки о другій годині пополудні (2.00 РМ).
69
Тільки о 2.30 РМ розвідгрупа Спасо–Чигиринського братства на чолі з майором Громом, переправившись на десантній мотобаржі через Кременчуцьке море (ширина моря становила тут тридцять кілометрів), побачила обриси гори Пивихи й помітила на краю урвища три стовпи. Майор Грім дав команду вимкнути двигун, торохкотіння припинилося, й в суцільній тиші чути було тільки плюскіт хвиль та посвист вітру. Баржу знесло вниз по течії й винесло на піщане плесо. Бредучи до берега по коліна в холодній воді, вони побачили сірі обриси таємничого шотландського замку, про який ходили різні легенди. Ні влітку 2077 року, коли на Полтавщині палали поміщицькі маєтки й здавалося, що народне повстання перемогло, знищивши Крейдині володіння, ні в роки Великої Темряви, коли банди (чи загони) зголоднілих смердів блукали в цих краях у пошуках їжі й палива, нікому не вдалося захопити шотландську фортецю генерального прокуратора І. О. Крейди: залога добре укріпленої фортеці, що оголосила себе партизансько–революційним народним рухом «Полтава», була озброєна до зубів і наводила пострах на всю округу. А відколи в загоні об"явився генерал Тарас Галушка, тактика дій змінилася: народно–революційні партизани, діючи переважно по ночах, вишукували активних учасників повстання 2077 року й спалювали їх разом з сім"ями. Спасо–Миргородське братство, до зони відповідальності якого входили землі, де розташувався шотландський замок, виявилося надто слабким, щоб припинити чи бодай обмежити діяльність бандформування Галушки.
Палій наказав майору Грому непомітно наблизитись до замку й чекати подальших наказів.
Бойова «черепаха-003» з Палієм, Олею, Чмілем та п"ятдесятьма бійцями спецназу, отримавши точні координати від Груздя–Сервера, люди якого вночі страшенно перемерзли в укритті на узвишші й проклинали, як могли, нещасну рибалку, лише о 2.20 РМ, виринувши на бриючому леті з боку Кременчука, зависла на висоті двох метрів поряд з «черепахою-002». Спецназівці, впавши зненацька на вартових, пов"язали їх без жодного пострілу й Микола Мармиза, спеціально привезений для такої оказії, почав допит «третього ступеня», після якого вартові, розколовшись, лежали в його ногах закривавленими ганчірками. Розповіли Палієві й Чмілю все, що знали: і про спалення Микити Іваненка, й про чутки, ніби САМ повернувся — бачили його з племінником Владиславом, тобто «генералом Галушкою», — і про Гайдука та шотландський замок. Оля мерзла біля «черепахи», боячись рушити з місця, бо неподалік лежали синьо–сірі голі тіла охоронців Гайдука, яких знала і тепер боялася дивитися в їхній бік. Мармиза діловито, б"ючи черевиками в ребра вартових, примусив поповзом, рачки добратися до поля, зарослого пожухлою, гнилою кукурудзою 2077 року. Дав полоненим лопату, щоб вирили собі могилу тварюки, які роздягли вбитих спецназівців, але вже сил не було ворухнутися в цих нелюдів, й тоді Мармиза витягнув старий «Маузер» з цифрою «9» на рукоятці й стрелив тим двом у голови; Оля бачила цю сцену, чула глухі короткі звуки пострілів, що прилетіли до неї після спалахів, хотіла заплющити очі, та не змогла: уявила, що це Богошитську кінчає Мармиза, а не вовкулаків з Крейдиної зграї. Зайшла до вихолодженої «черепахи-002», побачила на сидінні улюблену норвезьку куртку Гайдука і святковий турецький пакет з великодніми подарунками й заридала по–баб"ячи, наче над покійником.
Тут її знайшов Чміль, який зазирнув з трапа всередину «черепахи».
— Пора, — сказав він. — Вирушаймо.
70
Напередодні 15 дня місяця нісан єврейського свята песах у пам"ять виходу народу з єгипетської неволі Син Божий покинув Лхасу й повернувся на Святу Землю, щоб звідти здійснити мандрівку по ближніх і дальніх світах і вочевидь відчути, що сталося з людьми після Великого Вибуху і Великої Темряви. Йому ледве вдалося вблагати Отця відпустити в таку небезпечну подорож: довелося дати обіцянку, по–перше, не робити рімейк з трагедії, що розігралася 2046 років тому в Єрусалимі, окупованому Десятим легіоном Римської імперії, і, по–друге, не втручатися в сучасні події земні — заплутані, хаотичні, багато в чому непідконтрольні вищим силам, а відтак — надзвичайно небезпечні. Будь–який необережний крок Христа, будь–яке — навіть мінімальне — його втручання в хід земних подій могли змінити історико–генетичний код людства з непередбачуваними наслідками. «Подумай, Сину мій, — мовив Бог Христу — що сталося б, якби тоді, коли ти вершив свій жертовний подвиг в ім"я людства, тебе не видав би Юда агентам Синедріону, а вказав би на Петра, або якби на місці Пілата був інший, більш рішучий і чесний прокуратор, який уневиннив би Тебе — цілком слушно, бо Ти таки був невинний! — які жахливі наслідки для людства мала б зміна сценарію. Ти уявляєш світ без християнства? Світ, в якому панує симоніанство чи петріанство?» Отець взяв з Христа обіцянку: Син прибере подобизну професора історії християнства Єврейського університету в Єрусалимі і, одночасно, кореспондента журналу «Time» — й поводитиметься з величезною обережністю, не даючи втягнути себе в жодні політичні й військові розбірки, не стаючи на бік тих чи інших партій і груп — хоч би якими справедливими були їхні гасла.
Так худорлявий тридцятитрьохлітній засмаглий чоловік з довгим волоссям і чорною борідкою, в якій з"явилося перше сиве волосся, з проникливим і тривожно асиметричним поглядом темно–карих очей, вдягнений у напіввійськовий одяг — куртку жовтувато–оливкового кольору, зелену T‑shirt з написом YMCA (Youth Man Christian Association), пошарпані блакитні джинси й жовті солдатські черевики, що їх носили вояки під час операції «Буря в пустелі», — з великим пластиковим бейджем на грудях з написом PRESS та геджетом прямого відеозв"язку з Лхасою на лівій руці, — так Ісус Христос 15 квітня 2079 року повернувся на Оливну гору — як тоді, коли в сяючі дні місяця нісан з групою прибічників прийшов Він з Єрихона до селища Витанія й воскресив Лазаря; ніхто не вірив у можливість оживлення мерця, від якого вже йшов запах тліну (дні були спекотні), але Христос зробив це, хоча дехто з Його ж пророків засуджував ці Його реанімаційно–медичні дива за популізм, але Він твердо знав, що інакше натовп напівголодних, брудних людей, які повсюди оточували Його, не повірить, що він — Месія. Чудо було потрібне цим нещасним.
Він стояв на вершині Оливної гори й плакав: перед Ним на пагорбах розкинувся Єрусалим — мертве, сіре, як тіло покійника Лазаря, місто, знищене ударами ядерних боєзарядів; каміння, колись живе — біле, опалове, рожеве, що на світанку сяяло у промінні сонця, яке сходило позаду Оливної гори над Юдейською пустелею й радувало серце Христове в Його земному житті, — перетворилося на мертвий вапняк, спалений пекельним вогнем і отруєний радіацією; в цьому нагромадженні потрощеного, руїнного каміння, залізних понівечених конструкцій і шматків бетону, в цих горах щебінки й сміття не було місця ні мусульманину, ні юдею, ні християнину, ні малечі, що вивчала на цих горах Тору, Біблію та Коран, ні старим, хворим на Альцгаймера безпам"яткам, ні гарним дівчатам з ЦАХАЛ, ні відчайдушним бойовикам ХАМАС.
Христос довго не міг зрушити з місця, бо в цьому сірому хаосі, над яким ще тривала Велика Темрява, Він не побачив жодних знайомих прикмет Єрусалима: ні могутніх башт Другого Храму, ні будинку на горі Сіон, де скуштував Він свою останню вечерю, ні палацу Понтія Пілата в Антонії, ні того проклятого Череповища, де Його розпинали, ні оливного Гетсиманського саду, де зрадив Його Юда. Не залишилося навіть посмертної біло–алебастрової маски міста — зник створений залізною імперською волею рельєф вулиць, кам"яний план Єрусалима.
Лише праворуч, на горі Скопус, здіймалася якась дивом уціліла бетонна вежа, що була спостережним пунктом захисників Єврейського університету, перетвореного під час війни на фортецю.
Зітхнувши, Христос рушив з Оливної гори донизу, до Кедронської долини; спускався довго, обходячи купи каміння й залишки захисних споруд. Йшов у напрямі гори Моріа, на вершині якої колись стояв Храм. Відстань невеличка — всього якихось дві тисячі ліктів, які колись — у ЗЕМНОМУ ЖИТТІ — долав швидко, кілька разів на день. Знав, що Золоті ворота на Східній стіні замуровані арабами, які боялися приходу Месії (самі користувалися Левовою брамою), — тому здивувався, побачивши, що Золоті ворота відкриті, але одразу ж збагнув, що стіна на їх місці була проламана вибухом; згадав, як віслючок, на якому сидів, пручався перед брамою, злякавшись вітальних і розлючених вигуків натовпу. Тепер Ісуса зустріла мертва тиша. Жодних слідів Храму на горі Моріа не залишилося, так само, як відсутня була будівля мечеті Омара з її величезним золотим куполом. Спустившись камінною водостічною трубою вниз, туди, де сподівався побачити залишки Стіни Плачу, Христос довго кружляв у лабіринті руїн, не впізнаючи улюблених місць. І вже коли був повернув назад, щоб видостатися з цих кам"яних завалів на Оливну гору, дорогу Йому заступила стара жінка, схожа на прокажену: лисий череп і вкрите виразками обличчя, смердюче лахміття на згорбленому тілі, тільки оливкові очі зберегли пустельну красу.
— Шалом, Мешіах, — сказала жінка. — Ти прийшов нарешті, й мертві постануть зі своїх гробів… Ти не пам"ятаєш мене?
— Ні, — розгублено відповів Ісус.
— Я — та Марія, що ноги омивала Твої й висушувала їх своїм волоссям. Я сестра Лазаря, якого Ти воскресив з мертвих.
Він жахнувся, бо не впізнав цю жінку, хоча назавжди запам"ятав сухе тепло її розкішного чорного волосся, що стелилося по ногах, пробуджуючи земні бажання. Стара, спираючись на ковіньку, дістала з‑за пазухи шматок зчорнілого коржа–маци й подала Христові.
ebooksa