За непривітними стінами фортеці всередині відкривалися дуже теплі, комфортабельні, розкішно умебльовані покої — з величезними дзеркалами в золочених рамах, почорнілими картинами–портретами якихось невідомих вельмож, з постатями рицарів у латах, гобеленами на всю стіну, де задокументовані були незнані шотландські герої серед високих гір — як карають на горло своїх ворогів.
Гайдук озирнувся — Владислав Крейда йшов зі своїми людьми позаду. Його зарізяки, мабуть, уперше потрапили до цієї фортеці й, роззявивши роти, дивилися ошелешено на розкіш і пиху фортечних інтер"єрів. Серед Крейдиних бійців устиг побачити смагляве обличчя спеціального агента Мартінеса. Той навіть не глянув у бік Гайдука.
Іван Оврамович, давши наказ супроводу залишатися в обідній залі, провів Гайдука до кабінету–бібліотеки, який вражав не стільки розмірами й кількістю старовинних книжок, які щільно заповнювали золоченими, темно–коричневими своїми корінцями під колір стін всі три яруси бібліотеки, а великою земною кулею зі шкіри, на якій витиснені й золотом та карміном змальовані були обриси континентів і країн; куля вільно оберталася, стоячи в спеціальній підставці з червоного дерева.
— Ви тільки подивіться, пане генерале, — як дитина, радів Крейда, розкручуючи кулю легким доторком пальців і різко зупиняючи її дзигоподібний рух. — Знаєте, що це? Це — Русь наша свята, наша гора Пивиха. Уявляєте? Де Шотландія, де Пивиха! Ось вам і глобалізація! Мої люди знайшли тут книгу де описується наша гречка — як постачали її до Шотландії в шістнадцятому столітті.
Він запросив Гайдука до невеличкого столу накритого на дві особи. Лакей у шотландському картатому кілті (Гайдук з болем згадав Олину міні–спідничку в Ірпені) приніс пляшку шотландського віскі, миску галушок, шкварки, сметану й ковбасу–кров"янку.
— Може, спробуєте граппу? — спитав Крейда.
— Ні, ні, хай буде віскі, — відповів Гайдук, не розуміючи, для чого Крейда розігрує цю передсмертну комедію, і вирішивши хоч випити й поїсти, перш ніж його спалять на стовпі поряд з Микитою.
Добряче закусивши (пив мало), витираючи лисину шотландською візерунчастою батистовою серветкою. Крейда перейшов до діла.
— Я дуже радий вас тут бачити, пане генерале, — він налив Гайдуку і собі по склянці кришталево чистої мінеральної води. — Повірте мені, це цілком щиро. Забудьмо минуле. Його нема. І не було. Є тільки сьогодні. Ми обидва з вами постраждали від гетьмана та Клинкевича.
— А що з Клинкевичем?
— Прирізав його Сірий Князь з його Мотрею. Щоб не заносився високо. Але не про нього мова. Про Україну. Треба Україну рятувати, народ наш святий. Я пропоную вам союз. Зараз, після закінчення Темряви, маємо унікальний шанс стати процвітаючою країною, однією з найбагатших у світі. Наше золото — зерно. І енергетика. Повірте, я знаю, про що кажу.
Чорні оченята Івана Оврамовича випромінювали ентузіазм, коли, ковтаючи галушки зі шкварками й запиваючи солонкуватою мінералкою, він думав про створення в Полтаві всесвітнього центру з виробництва наркотиків, яких так спрагли люди, змучені стражданнями, принесеними Великим Вибухом і Великою Темрявою. Крім перевіреного — чорноморського — маршруту транспортування галуїну креативний мозок Крейди вимріяв новий шлях — через володіння скандорусів, через землі конунга Фенрира Сьомого (ось з ким треба дружити!) вийти на береги Баренцевого чи Карського (чорти їх забирай, не пам"ятав Крейда, якого саме!) північного моря, а звідти стратегічними атомними підводними човнами під кригою Льодовитого океану перевозити наркотик до берегів Канади. Відкинувши чарівні мрії. Крейда повернувся до політичної дійсності.
— Сьогодні після обіду о четвертій годині, в присутності телебачення і радіожурналістів я проголошую створення уряду Русі, власне, Союзу держав Русі — СОДР. Ряд лівобережних земель підтримують мене. Скандоруси, Північна Росія, Вільна республіка Воркута та варяги підтримують цю ідею і готові увійти до складу СОДР — гарна назва: United States of Russia — USR! — на правах рівноправних держав. Я готовий стати президентом. Владислав — міністром економіки й зовнішньої торгівлі. Вам пропоную на вибір посаду або міністра закордонних справ, або оборони і державної безпеки. Вам немає чого робити з цим Капраном… бездарний хлопчисько загубить усе. Які можуть бути зараз вибори, які партії, яка гризня? Ви помітили, пане генерале, що так звані націонал–демократи не здатні до будь–якої конструктивної діяльності? Балаболки порожні. Ні, державі потрібні консервативні, навіть реакційні лідери. Піночети, Кара–хани, Крейди… Ми з вами наведемо порядок у країні. Зерно і енергетика — ось наші козирі.
— І знову повернемо олігархів? І кріпаків?
— Які олігархи? Які кріпаки? — щиро здивувався Крейда. — Забудьте. Це в минулому Викресліть з пам"яті. Думайте про велике. Про майбутнє. Ми не повторимо помилок минулого. Ніяких олігархів. Тільки ми з вами. Нова каста правителів. І не кріпаки — це огидно… Ми ж не в часи Гоголя і «Мертвих душ» живемо. Будуть вільні люди — селяни, робітники. Ви не забувайте, що я був засновником марксистсько–української демократичної асоціації. Всі вільні і рівні, це ж аксіома. Але одні — орендарі, інші — власники. Ми з вами — власники. Маємо землі, ліси, підприємства, транспортні засоби. Інші — орендарі. Вони орендують за певну плату землі, ліси, підприємства, повітря, здоров"я, життя, настільки, наскільки вистачить у них грошей. А грошей не буде. Буде кредит. І ми з вами — володарі кредитних ресурсів. Банки здоров"я, банки життя, банки сперми — тобто майбутнє — в наших руках. Не ми — так інші зрозуміють і зреалізують це… Повірте, викладаючи в університеті, я прочитав твори найкращих філософів двадцять першого століття. Вони єдині в своїх пророцтвах: наше сторіччя, двадцять перше, — це прощання з дитинством людства. З романтикою рівності, свободи, з поетикою революції.
Він запитально поглянув чорними хитрими оченятами на Гайдука.
— Погоджуйтесь, Ігорю Петровичу. Бо інакше ці всі Фрідмани прийдуть, заберуть наші землі, вкрадуть Пивиху і всю цю красу. Або китайці — переселять п"ятдесят мільйонів — і України немає. Вам цього хочеться? Хіба ви не любите нашу землю неозору? Наше українське довкілля?
На старовинному дзиґарі коротка, схожа на меч гладіаторів стрілка підбиралася до цифри «3». Над дзиґарем висів портрет М. В. Гоголя, оздоблений цитатою класика: «Чтобы полюбить Россию, надо полюбить все самое страшное, что есть в России».
— А привиди у вашому замку є? — спитав Гайдук, помітивши якусь тінь позаду Крейди.
Мрійливий, сповнений синівської любові до рідної Вкраїни і полтавських галушок вираз обличчя маршала не змінився, лише чорні очі його знову зиркнули уважно на генерала — інтелігента сраного, мерзотника, «Ахіллесова п"ята» якого забрала у Крейди багатства. І цей глибокий, миттєвий, як удар ножем у підворітті, погляд сповістив Гайдукові його долю — позбавив передсмертних ілюзій, навіяних солодкими словами Івана Оврамовича про майбутнє.
ebooksa