— Знову Київ усім керує, — невдоволено кинув Святополк, — а ми тут відбуваємо за всіх… Знову пани на нашу голову.. Мало їх різали.
— Святополк! Гарапника захотів? Не подивлюся на свято! — перервав свою розповідь Чміль.
— Він до Зари захотів, — реготнув хтось із братчиків.
— Тиша! — стукнув кулаком по столу Мармиза. — Продовжуйте, сотенний Чміль.
Чміль, розуміючи, що всі хочуть з"їсти куті, скуштувати оселедців з цибулею, политих олією, а ще більше — випити узвар, до якого, з дозволу сотенного, додали трохи самогону, скоротив до мінімуму своє повідомлення.
— Отже, братства стануть першими ланками порядку і влади на нашій землі, спустошеній війною, олігархами, поміщиками та окупантами. А тепер прошу, браття, почастуватися, чим Бог послав.
І перший налив собі до склянки темно–коричневий узвар й, піднявши склянку, сказав:
— Христос рождається! Славімо Його! Будьмо!
— Будьмо! Славімо Його, — дружно підтримали сотенного голодні братчики, дзенькнувши стаканами. Тільки Фавн відмовився від узвару, понюхавши плин і відчувши в коричневій рідині, де плавали засушені грушки й сливи, запах алкоголю. Натомість узяв шматок свіжого житнього хліба, спеченого зрання Зарою, поклав зверху трохи квашеної капусти і кружальце білої беручкої цибулі й почав повільно жувати цю смакоту. Потім, набравши до чашки з великої миски трохи куті з медом і маком, попросив Микиту відвести його до келії, куди поселив його сотенний Чміль: маленька кімнатка — колишня комора для щіток і мітел — розміщувалася в самому кінці казарми, поряд зі складом зброї.
Микита повернувся до зали, де гульки були в розпалі. Троє братчиків, накинувши на себе вивернуті кожухи, в масках, змайстрованих з фарбованої марлі й приклеєної вати, принесли Віфлеємську зірку, зладнану з залишків люстри, знайденої в пограбованому офіцерському клубі, почали бігати навколо ялинки і ясел, радісно розмахуючи руками й всіляко виказуючи радість з факту народження божественного Дитяти.
Братчики упізнали густий бас Нестора–літописця, як кликали молодого студента філософії з Могилянської академії, довговолосого юнака на прізвище Маркіян Пеленський. Тут вихопився другий вертепник, Степан Голик, який підігрував собі на гармошці, — вічний повстанець, член УМАР — українського махновського руху забороненої попереднім режимом організації, — який ховався від Державної Варти (ДерВару) в ЗЕКу-116[1] і ледве не був розстріляний військами Чорної Орди напередодні Великого Вибуху Не маючи жодних музичних здібностей, Голик компенсував їх відсутність безладним рипом гармошки й голосним вигукуванням колядки.
— кричав Голик так, що його слова почув у дальній келії братчик Фавн, який задумливо стояв з чашкою куті перед напівзамерзлим віконцем, на шибках якого срібно різьбився крижаний гербарій.
— продовжував вигукувати ветеран махновського руху, який взяв на груди не одну склянку узвару.
Нестор–літописець схопив з ясел Супер–Секс–Барбі й притулив до грудей, наче насправді притискав малого Христа, а третій колядник — це був Святополк — почав махати Віфлеємською звіздою так, що світло ліхтарів і свічок, які коптіли в залі, засяяло й почало фіолетово виблискувати в скляних гранях старої люстри, потішивши братчиків, які згадали мирний електричний час.
Святополк також вирішив показати братчикам свої поетично–музичні таланти: заспівав досить приємним баритоном на мелодію всім знаної пісні:
І відповідав сам собі писклявим жіночим голосом:
Захмелілі братчики реготали до упаду, бо Святополк, співаючи свої сороміцькі коломийки, ще й танцював, супроводжуючи тексти непристойними жестами. Микиті це не сподобалось, бо, як людина поважна й віруюча, не любив він цих вихилясів. З"ївши вареники з грибами, він подався до своєї келії, яку поділяв зі Святополком, — якраз навпроти комірки братчика Фавна.
Микита не почув художнього виступу отця Никодима, який, випивши узвару вирішив згадати, як у семінарії декламував не тільки четьї мінеї, а й художні твори.
Вийшовши до ялинки, отець ніяково витер руки об рясу, заплющив очі й голосно сказав:
— Микола Васильович Гоголь. Уривок з повісті «Ніч на Різдво».
ebooksa