Фавн насправді не пам"ятав ні свого імені, ні того, що привело його до казарми братства. Знав лишень, що Чорний Мор звалив його в якомусь спорожнілому селі, де Фавна відпоювала настоями трав стара знахарка; але невдовзі вона сама захворіла, вкрившись чорною коростою, і, звуглена, вмерла в сусідній хаті. Коли і як доповз до стогу сіна, він не пам"ятав. Запам"ятав, як, виривши нору в сіні, де бігали по ньому веселі руді миші, він почув розмову: їх було троє — один говорив дивною, трохи схожою на німецьку, пташиною мовою, його перекладав на московське, акаюче наріччя другий, а третій намагався розмовляти норвезькою з грубим українським акцентом. Домовлялися про атаку на казарму в ніч на Різдво, о третій годині. Перший — мабуть, командир — пообіцяв третьому винагороду від імені конунга — золоту крону. Третій перепитав, як звуть конунга, сказав, що конунг обіцяв йому більше. Московський товмач послав його нах. На тому й розійшлися.
Сморід рудого мишачого племені не давав Фавну дихати; рятуючись від задухи, він вистромив зі стогу голову, побачив, як тихо від"їжджають четверо саней, зникаючи у темряві. Ковтнувши морозного повітря, Фавн остаточно стратив притомність.
Тепер, пригадавши розмову Бьорна Ульванга, невідомого москаля й Святополка — сумнівів не було, що це він, — Фавн поспішав до стогу сіна, бо усвідомив, що залишив у норі торбу, з якою ходив по селах, а що в тій торбі — того не пам"ятав.
Можливо, торба дасть йому відповідь на запитання, хто він?
Зайшов за стіг так, щоб його не видно було з казарми, поставив малі санчата — ґринджол йому не дали, ще заважкі для нього, — й почав згрібати сіно. Нарешті знайшов лаз до свого лігва, проповз усередину крізь кольке сіно, що заплуталося в його бороді, й намацав торбу, яка здалася йому неймовірно важкою. Як ходив він з цим тягарем, виснажений і хворий?
Не став дивитися, що всередині. Швидко поклав торбу на дощатий настил саней, оточений з трьох боків саморобною фанерною огорожкою, щоб буряки чи морква не розсипалися — натрусив згори сіна і повернувся, не поспішаючи, до казарми. Після нічного бою з чотирьох боків двору сотенний Чміль виставляв вартових, які контролювали кожен рух іззовні. Вартовий з вежі привітно махнув рукою Фавну, дозволяючи йому повернення на територію братства.
13
Тепер у Фавна з"явилася товстенька пошарпана книжка у м"якій чорній обкладинці, з прозорими сторінками зі спеціального паперу: «Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена». Книжка була з картами й схемами маршрутів, наче підручник для офіцерів Генштабу Весь свій вільний час читав цю книгу відкриваючи навмання сторінку — чи то Мойсееве П"ятикнижжя, чи Плач Єремії, чи соборні послання, але найчастіше вабили його Євангелія, які перечитував уважно, наче хотів знайти в них потаємний сенс, який не відкривається при легкому поквапливому перебігу тексту очима, без участі душі.
Після Різдва сотенний Чміль усадовив Фавна по свою ліву руку — на місце загиблого отця Никодима. Це стрімке підвищення Фавна в братській ієрархії не сподобалося Микиті, який почувався справжнім героєм нічного бою: його підопічний перемістився невідомо чому вгору; але наказів сотенного не обговорювали. Ніхто з братчиків не дізнався ні про розмову Чміля й Мармизи з Фавном перед боєм, ні про довгі перемовини сотенного з новим братчиком після Різдва: Чміль попросив Фавна виконувати обов"язки отця Никодима — стати капеланом братства, адже недаремно людина читає Біблію, тож стоїть ближче до Бога, ніж інші.
— Ми хоч і не релігійне братство, не ченці, але без Бога не можна існувати. Що ж від нас залишиться, якщо хліб заберуть і віру? Дивіться, що зараз робиться: після Вибуху народ знову повернувся до віри. Хто кинувся до язичництва, ось і в нас є троє таких, але більшість визнає Христову віру Навіть Яша Гальперин, хоч юдей, але як нашу віру шанує… Кажуть, в Обухові церква переповнена людом. У кожного своє горе, отже, моляться всі… Тому прошу вас, брате Фавне, стати нашим духовним отцем. Братчики вірять вам і поважають. Ви найстарша людина тут, слово ваше авторитетне. В народі подейкують, що скоро почнеться друге пришестя Христа. Кажуть, є багато прикмет. Кінець світу почнеться… власне, вже почався. Я, признаюсь вам, брате Фавне, не професійний військовий. Так, бавився в козацтво, був пластуном… потім у студентському братстві… вступив до УРА. Пам"ятаю, що тоді робилося — якесь бісівство. Казилися, як перед кінцем світу. На телебаченні, в житті, в політиці. Думав, не доведе це до добра. Не можна так довго існувати… От і догралися. А як ви думаєте — скоро почнеться Страшний Суд?
— Не знаю, — задумливо мовив Фавн, намагаючись пригадати, ким він є насправді. Невже він священик? — І ніхто того не знає. Христос сказав: про годину ту не знають ні ангели на небі, ні навіть Син — тобто Ісус. Тільки Отець. Але я не священик… мені здається, що не священик… Ви помиляєтесь.
Чміль мовчки погодився з ним, згадавши нічні накази Фавна та його бій з нападниками в коридорі. Але не відступав від свого задуму:
— Це нічого. Хоч тимчасово побудьте, доки знайдеться справжній піп. Людям треба сповідуватись, щоб гріхи їм відпустили, дітей треба хрестити, весілля треба грати. Розкажете братчикам про Святе Письмо. Багато знають цю історію тільки з музичної комедії «Смерть на Голгофі».
— Поранених… не треба було вбивати, — сказав Фавн, розуміючи, що їх треба було вбити за законами тої нещадної війни, що почалася в ніч на Різдво.
Чміль розсердився:
— А що з ними накажете робити? Годувати їх, коли самі голодуємо? Лікувати, коли ліків немає? А потім, коли вони одужають? Думаєте, мені приємно? Мармизу братчики катюгою назвали. Вже почали боятися його…
— Я погоджуюсь, — несподівано сказав Фавн. — Тільки віддайте мені бліндаж, що біля господарського двору Хочу там жити… в печері. А в разі нападу буду відстрілюватись. І якщо хто схоче, нехай приходить на сповідь.
«А кому ж мені сповідатись? — подумав. — І звідки в мені той тягар гріхів смертельних?»
З бліндажа винесли запаси картоплі й моркви, забрали діжки з кислою капустою й солоними огірками — перенесли до погреба, що був виритий навпроти харчоблоку. Причепурили сяк–так землянку, поставили вузьке ліжко й невеличкий столик, повісили хрест і лампадку, проте спертий запах картоплі й кропу ще довго залишався.
Першим на сповідь до Фавна прийшов сержант Микола Мармиза. Він змінився після того бою — уникав зустрічатися поглядом з братчиками, кулаки вже не так весело гуляли по ребрах підлеглих. Навіть у темряві бліндажа можна було помітити, як змарніло його шляхетне обличчя карпатського графа. Мармиза став на коліна перед Фавном. Той спочатку знітився, не знав, що робити, але потім прикрив сержантову голову старим темно–синім з золотими шаблями й малиновими хрестами прапором бригади «Батурин», знайденим у бліндажі.
ebooksa