— Тільки не сердьтеся, Ігорю Петровичу. Але я не їду з вами.
Ці слова боляче зачепили Гайдука — набагато сильніше, ніж міг уявити. Втрачав ще одну близьку людину.
— Що сталося?
— Нічого не сталося, — не піднімався з колін Невінчаний. — Совість замучила. Не можу повертатися зараз.
— Григорію Івановичу, заспокойтеся. Встаньте з підлоги. Коліна болітимуть. І розкажіть усе по порядку.
Невінчаному важко було підвестися: він спробував спертися на стілець, але не вийшло. Гайдук подав йому руку допоміг.
— Немає ніякого порядку, Ігорю Петровичу, — важко сів за стіл Невінчаний, опустивши голову. — Життя моє — суцільне пекло.
— Вип"єте? — запропонував Гайдук.
— Ні, — рішуче відмовився Невінчаний, і це ще більше вразило генерала. — Просто вислухайте мене. Пам"ятаєте, як ми з вами розпрощалися біля Вінниці… того дня, коли російські ракети летіли над нами?
— До кінця своїх днів не забуду.
— Ви вирішили повертатися до Києва. А ми з полковником Палієм пішли на Вінницю. Страшна картина. На вулицях — нікого. Темрява… Ми одні. Якісь бандюки до нас кинулися — ми їх пристрелили. Палій сказав мені, що добиратиметься до Тульчина. Там жили його батьки. А я вирішив йти до Греції.
— До Греції? — не повірив Гайдук.
— А що тут дивного? Там залишилася моя сім"я… на Родосі. Віра з дівчатами… Жили в рибальській халупі біля моря… І чого ви дивуєтесь? Наші предки ходили до Греції, на гору Афон. Я сам читав. Коротше — я вирішив йти, шукати Віру. Хоча, по правді скажу вам, нам не треба було тоді розбігатися. Треба було разом триматися…
— Треба, — підтвердив Гайдук. І подумав: «Шукати Віру. Ми всі розійшлися шукати віру».
— Головне було — пройти через Румунію… до Болгарії. Бо якби румуни здогадалися, хто я такий і що робив під час війни, мені був би кінець. Я з Вінниці пішов до Могилева–Подільського. Там у мене друг старий жив, ще в дивізійній розвідці разом служили. На другому боці Дністра — Молдова. Село Атаки. Зайшов до друга, щоб він зробив мені якісь документи для Європи… Мовляв, я Грегор Іонеско чи Петреско, молдаванин темний… знаю кілька слів румунською… Думав, пройду. А що? — Невінчаний підняв голову й у в світлих очах його засвітилися зухвалі блищики. — Держави всі впали. Темрява, паніка, кордонів не існує, повний бардак. Ідеальний час для гулів по Європі. Такий був план…
Невінчаний надовго замовк, а Гайдук і справді почував себе отцем Фавном — Георгієм, тільки бойового прапора не вистачало, щоб покрити голову Невінчаного. Не перебивав його, не спонукав до прискорення розповіді, знаючи, що сповідь — як ріка: бурхлива і нестримна у своїх верхів"ях і застійна й пересохла у розлогому піщаному річищі.
— Плани… плани… Чого все варте? — Невінчаний обмацував пальцем бороду, яку так і не поголив. — Я захворів, і друг… падлюка цей. Шнур, вигнав мене на вулицю… і я пішов в Атаки… рачки повз по мосту, де нікого не було. Чорний Мор звалив мене. А на тому березі побачив мене старий циган, який продавав мідні тази… і покликав її. Не пам"ятаю, як цигани підважили мене на воза… і я втратив свідомість… А коли оклигав, мені здалося, що наді мною стоїть сама діва Марія. Ви вірите?
— Вірю, — хитнув головою Гайдук.
— А я й досі не вірю, — стукнув кулаком по столу Невінчаний. — Бо то справді була діва Марія. Ну не зовсім діва — двоє хлопців у неї було, і не зовсім Марія. Її звали Маріола… чи Маріоара… я її Марійкою звав. Небесної краси жінка — висока, ставна, смаглява… знаєте, як у тій пісні: «там смуглянка, молдаванка собирала виноград»… чорні брови і божественні очі… а які груди! Вірите?
— Вірю, — сказав Гайдук.
ebooksa