Непомітно і легко, наче сновиди, вони наблизилися одне до одного, входячи в солодкі, тремтливо–беззахисні тунелі темряви — темряви внутрішньої, що належала лише їм двом, але також і третьому ще не відомому життю, ще передчуттю життя, яке починалося зі скриків, схлипів, стогонів та шепотів, поцілунків та вибризку двох струменів, що, зливаючись, дають нове життя.
Потім спали, пригорнувшись один до одного, потім Гайдук бігав, голий, у двір — приносив дрова до каміна, потім вони їли і потім знову лягали на ведмежу шкіру.
Через кілька годин такого штабного життя, як назвав його Гайдук, Оля урочисто оголосила:
— Вони зустрілися!
— Хто?
— Твій Янь і моя Інь. Я відчула це.
— Булькало?
— Ні. Це як вибух… там. Теплий, гарячий… Як я вас люблю, Ігорю Петровичу..
— Скажи мені «ти».
— Ні, не скажу.
— Я прошу, — поцілував він її.
— Ні. Ви для мене — ви.
— A я думав… ти мене вже розлюбила.
— Хоч і генерал, а таке дурне… — вона ніжно притулилася до нього.
— Почекай, дай перепочити, — злякався він. — Так усі мої Яні закінчаться.
— Ви знаєте, що таке шістдесят дев"ять, пане генерале?
— Ні.
— Боже, і ви ще навчалися в ем–ай–ті? Дивіться.
Вона лягла на нього, поклавши свою голову йому на ноги.
Нова хвиля збудження огорнула їх, ведучи до нового виверження й темряви.
ebooksa