Герр Йосип нарешті повертається до дійсності.
Його (а заодно і «арійську білокуру бестію») вітає сам рейхсканцлер. Треба було дякувати главі уряду Великої Німеччини за милість і за такий щедрий дарунок.
— Чи, може, герр Йосип не згоден взяти принцесу Марію за велику княгиню? Так ми їй швидко знайдемо іншого жениха!
— Так, так, я згоден! Згоден! — майже вигукує великий московський князь. — Як завжди, виявляючи турботу про московітів, Велика Німеччина в особі пана рейхсканцлера, виявила і цього разу ласку, подарувавши мені незрівняну принцесу Марію — білокуру арійську бестію! Історія матримоніально — шлюбних відносин російських князів, царів та імператорів переконує мене, що мені, як великому московському князеві з ласки братньої Великої Німеччини не тільки можна, а й треба женитися на німкені — в даному разі на принцесі Марії з династії Гогенцоллернів, з роду самого прусського короля Фрідріха Вільгельма. А любов… Як співала колись одна популярна співачка: все можуть королі, лише одного вони не можуть… Так, так, женитися по любові[2]. Але сподіваюся, що принцеса Марія народить мені спадкоємця? Майбутнього продовжувача моєї влади. Рейхсканцлер хрюкнув, що означало в нього сміх і майже весело вигукнув:
— О, так, так! Якщо принцеса Марія ще до шлюбу зуміла народити трьох дітей, то, гадаю, в законному шлюбі неодмінно подарує князеві довгоочікуваного спадкоємця!
— Я вірю, що принцеса Марія ощасливить спадкоємцем великий руський наро…
— Московський, герр Йосип, — безцеремонно перебив його рейхс-канцлер. — Або — московітів.
— Звичайно, це я і мав на увазі, — швидко погодився герр Йосип. — Я вірю в творчу потугу великого московського народу… Тобто московітів, — швидко поправився він, загледівши тінь невдоволення на холенім арійськім лиці глави уряду, що попри ту холеність (так писали навіть у пресі) насправді було мужикувато — простецьким. А сам подумав: «Гаразд, німчура. Товчи мене в грязь, але я все одне — великий князь. І я перетворю московське князівство на царство руське. Дасть Бог, навіть в імперію. А що гнуся перед тобою, німчику, не злиняю. Руські князі більше ста літ гнулися перед ханами Золотої Орди, а все одне взяли над ними гору — такі ми, руські…» А вголос додав: — Я твердо вірю в творчу потугу русь… е-е… московського народу.
— І в чому, цікаво, полягає така непохитна віра в творчу спромогу маленького московського народу, герр Йосип?
— А в тому… — великий князь на мить задумався, наче щось пригадуючи:
— Дозвольте, ваша величносте, розповісти одну притчу.
— Тільки коротко.
— Що таке Рос…
— Московія, — перебив його рейхсканцлер.
— Це я і маю на увазі — Московія. То що таке Московія і московський народ? Ми — не Європа. У нас будь-який п’яний сантехнік (сантехніка беру як приклад) за пляшку, даруйте, водяри, натворить таке, що і англійські академіки не розберуться.
— І німецькі теж? — посміхнувся рейхсканцлер.
— І німецькі, даруйте, теж. Трапляться, приміром, негаразди з водопостачанням. Приїде інженер… Хоч і електронщик — дарма! Довго будуть длубатися в системі водопостачання, заглядаючи в документи, креслення, а чим все закінчиться?
— «Треба кликати Федю». Приходить…
Власне, якось дістається Федя. Сантехнік. Інженерної освіти у нього — нуль. Та й шкільна не вище п’ятого класу, що їх він сяк-так колись якось пройшов. Власне, його протягли за вуха. До всього ж він постійно і міцно п’яний. Як чіп. Себто ще напівживий. І ось він приходить туди, де й інженери — електронщики не можуть дати ради, кілька хвилин, отруюючи всіх перегаром самогону, длубається викруткою і …
І — все…
ebooksa