— За-ала за-асіда-ань, — насмішкувато протягнув, не виймаючи з рота люльки. — На 115 місць. На сто п’ятнадцять виступаючих ротів. Златоустів, т-туди п-перетуди!.. Що, що, а виступати ми вміємо. Ось тільки де зараз набрати стільки засідальників, як вони вже давно розбіглися з Москви?.. Та й ми вже як по Маяковському… прозасідавші! Дозасідалися, доприймалися рішень, що справу Леніна… просрали!
Вийняв люльку з рота, сплюнув жовту од нікотину слину і важко пішов, понуро, похмуро й неспішно, затиснувши в кулаці лівої руки люльку на рівні десь біля останнього ребра знизу.
За ним, зберігаючи дистанцію, невидимими і безшумними тінями рушили охоронці. Біля дверей кабінету Верховного, де вже стояла своя охорона, вони позавмирають все тими ж невидимими тінями. (Сталін без охорони кроку не міг ступити, вважаючи, чим її більше, тим краще, але страшенно не терпів як його охорона «лізла в очі»).
Зайшовши до кабінету (після кремлівського, вельми скромненького), Сталін довго міряв його скрадливими кроками і час од часу спльовував жовту й гірку слину…
Кабінет був скромний як за розмірами, так і за обстановкою. На стіні висів незмінний портрет Ілліча, який теж сидів у своєму кабінеті і читав «Правду», явно демонструючи фотографу, що ж він саме читає.
Глянувши на знаменитий, вивчений до дрібниць портрет старшого вождя, у якого він довго був у підпасках, Сталін у відчаї буркнув:
— Просрали!..
Зняв трубку, глухо буркнув:
— Молотова!
За кілька секунд в трубці почувся знайомий голос:
— Молотов слухає!..
Ввічливо — бадьорий такий голос, діловий і в той же час державний, з тону якого важко було дізнатися, який же настрій у його господаря.
— Слюшай, Молотов, — за звичкою, навіть не привітавшись до свого багатолітнього соратника й однодумця, безвідмовного виконавця його волі, почав вождь: — Ти ще не драпонув із століци нашої родіни, якої у нас уже немає? Чи тільки ще збираєшся брати ноги в руки? Уряд вже в Куйбишеві, пора й тобі змотувати вудочки.
— Я знаходжуся на своєму робочому місці, — Молотов хотів було додати «Коба», але подумав, що нині це надто фамільярно — не для такого часу, а тому закінчив майже офіційно: — товаришу Сталін.
— Я теж сиджу на своєму місці і на ньому успішно протираю штани з лампасами, — не без єхидства буркнув вождь. — Тільки не в Москві, а в Куйбишеві. У бункері на глибині 37 метрів. Та який толк з такого сидіння?
— Дорога закінчилася благополучно, Коба? — таки зважився Молотов вжити революційний псевдонім вождя. Запитав так, для годиться, адже чи не за кожний метр тієї дороги і спецпоїзда йому доповідав Берія.
— Єдине, на що ми спеціалісти, ще здатні так це тайно втікати з Москви, товаришу Молотов! І — сидіти на своїх, так званих, робочих місцях. От і я сиджу і не знаю за що братися. Та й чи треба мені тут сидіти? Чи, може, повернутися до Москви, га, Молотов?
— Твоє здоров’я і життя, Коба, для країни є найбільшою дорогоцінністю і ним ризикувати не можна — інакше нас неправильно зрозуміє радянський народ і армія.
— А хіба ще є радянський, як ти кажеш, народ? Хіба армія ще вціліла?
Молотов чи не вперше не знайшовся що відповісти.