В інтересах районування та навігації, ОАЗу розділили на двадцять сім рівних кубоподібних «секторів», кожен з яких містив сотні різних планет. (Тривимірна карта всіх двадцяти семи секторів явно нагадувала головоломку вісімдесятих під назвою «кубик Рубіка». Як і більшість мисливців, я знав, що це було не випадково.) Кожен сектор вимірювався рівно в десять світлових годин вздовж, або близько 10,8 мільярдів кілометрів. Подорожуючи зі швидкістю світла (максимальною швидкістю, досяжною для будь-якого космічного апарата всередині ОАЗи), ви могли дістатись з одного кінця сектора до іншого рівно за десять годин. Такі далекі поїздки були недешеві. Космічні апарати, які можуть подорожувати зі швидкістю світла, були рідкісні та потребували пального. Плата за віртуальне пальне для віртуальних космічних кораблів була одним із способів «Gregarious Simulation Systems» отримували дохід, адже доступ до ОАЗи був безкоштовним. Але основним джерелом доходів «GSS» були телепортаційні збори. Телепортація була найшвидшим способом пересування, але й найдорожчим.
Подорожувати ОАЗою було не просто дорого, але й небезпечно. Кожен сектор був розділений на безліч зон, які розрізнялися за розміром і формою. Деякі зони були настільки великі, що охоплювали кілька планет, в той час як інші займали лише кілька кілометрів на поверхні одного світу. Кожна зона мала унікальне поєднання правил і параметрів. В одних зонах магія працювала, а в інших ні. Те саме стосувалось і технологій. Якщо ви залетите зорельотом, залежним від технологій, в зону, де технології не функціонують, двигуни зупиняться, щойно ви перетнете кордон. Тоді вам доведеться найняти якогось дурного сивобородого чаклуна з магічною баржею, аби той відбуксирував вас назад у технологічну зону.
Подвійні зони допускали використання як магії, так і технологій, а нульові ні те, ні інше не дозволяли. Були пацифістські зони, де не дозволялись PvP-бої, і були зони PvP, де кожен аватар був сам за себе.
Входячи в нову зону або сектор, потрібно бути обережним. Потрібно бути підготовленим.
Але, як я вже казав, у мене не було такої проблеми. Я застряг у школі.
Людус був спроектований, як місце для навчання, тож на планеті не створили жодного порталу до квесту чи ігрової зони десь на поверхні. Тут можна було знайти лише тисячі однакових шкільних містечок, розділених пологими зеленими полями, ідеально упорядкованими парками, річками, луками та шаблонними лісами. Тут не було жодного замку, підземелля чи орбітальної космічної фортеці, які міг захопити мій аватар. І не було жодного NPC-лиходія, монстра чи прибульця, щоб перемогти, тож я не міг здобути ніякого скарбу або магічного предмета.
Це паршиво з багатьох причин.
Виконання квестів, битви з NPC та пошук скарбів були обмеженими способами для аватара низького рівня, як у мене, заробити очки досвіду. Здобуття досвіду збільшувало рівень потужності, силу і здібності аватара.
Багато користувачів ОАЗи взагалі не турбувалися про рівень свого аватара й не переймалися ігровими аспектами симуляції. Вони користувались ОАЗою тільки для розваг, бізнесу, шопінгу чи зустрічей з друзями. Ці користувачі просто уникали будь-яких ігрових або PvP-зон, де їхніх беззахисних фантастичних аватарів першого рівня могли атакувати NPC або інші гравці. Залишаючись у безпечних зонах, як Людус, не потрібно було переживати, що вашого аватара можуть пограбувати, викрасти чи вбити.
Мені остогиділо стирчати в безпечній зоні.
Якщо я збирався знайти «яйце» Галлідея, я знав, що рано чи пізно доведеться вийти в небезпечні сектори ОАЗи. І якщо я буду недостатньо сильним чи озброєним, щоб захистити себе, то довго не проживу.
За останні п’ять років я зумів повільно, поступово підняти аватара до третього рівня. Це було нелегко. Я зробив це за допомогою спільних подорожей світом з іншими учнями (в основному Ейчем), які бувало прямували на планету, де мій слабкий аватар міг вижити. Мене висаджували біля ігрової зони для новачків і я проводив залишок ночі або вихідних, вбиваючи орків, кобольдів або яких-небудь інших дрібних монстрів, які були занадто слабкі, щоб убити мене. За кожного NPC, якого перемагав мій аватар, я отримував кілька мізерних очок досвіду і, як правило, жменю мідних або срібних монет, залишених убитими ворогами. Ці монети негайно перетворювались у кредити, які я використовував, щоб оплатити телепортацію назад на Людус, часто якраз перед тим, як дзвонив останній шкільний дзвінок. Іноді, але не часто, якийсь убитий мною NPC давав предмет. Саме так я отримав для аватара меч, щит і зброю.
Я припинив спільні подорожі з Ейчем в кінці попереднього навчального року. Його аватар був тепер вище тридцятого рівня, і тому він майже завжди прямував на планету, де було небезпечно для мого аватара. Він би з радістю закинув мене на якусь нубську планету по дорозі, але якби я не заробив достатньо кредитів на повернення до Людуса, то застряг би на якійсь іншій планеті й пропустив школу. Це було неприйнятно. На даний час у мене було так багато пропусків без поважної причини, що я був на межі виключення. Якби це сталося, я мусив би повернути видані школою консоль ОАЗи й візор. Гірше того, мене б перевели назад у школу в реальному світі, щоб я зміг здобути освіту там. Я не міг так ризикувати.
Тож тепер я взагалі рідко залишав Людус. Я застряг тут і застряг на третьому рівні. Мати аватара такого рівня було неймовірно принизливо. Ніхто з мисливців не сприймав вас серйозно, якщо ви не були щонайменше десятого рівня. І хоча я був мисливцем з першого дня, мене досі вважали нубом. Це страшенно розчаровувало.
У розпачі я спробував знайти роботу на неповний день, просто щоб заробити трохи кишенькових грошей. Я подав заявку в десятки компаній з технічної підтримки та програмування (в основному це були роботи примітивного рівня, кодування торгових центрів та офісних будівель ОАЗи), але це було абсолютно безнадійним. Мільйони
Тож я застряг у школі. Я почувався, ніби дитина, яка стоїть у найбільшому в світі залі ігрових автоматів без жодного четвертака в кишені, не в силах нічого зробити, окрім як ходити навколо і дивитись, як грають інші діти.
Після обіду я попрямував на свій улюблений урок — прогресивні дослідження ОАЗи. Це була факультативна дисципліна для учнів старших класів, де вивчали історію ОАЗи та її творців. Легше не може бути.
За останні п’ять років, я присвятив увесь свій вільний час, щоб дізнатись все можливе про Джеймса Галлідея. До знемоги вивчав його життя, досягнення та інтереси. Після смерті Галлідея опублікували більше десяти різних його біографій, і я прочитав їх усі. Зняли кілька документальних фільмів, які я теж вивчив. Дослідив кожне слово, написане Галлідеєм, і зіграв у кожну відеогру, яку він створив. Я робив нотатки і записував кожну деталь, яка, на мою думку, могла бути пов’язаною з Полюванням. Я тримав усе в записнику (який почав називати своїм «щоденником Грааля» після перегляду третього фільму про Індіану Джонса).
Чим більше я дізнавався про життя Галлідея, тим сильніше його обожнював. Він був богом серед ґіків, сучасним божеством задротів на рівні Ґайґакса, Ґерріота і Ґейтса. Він пішов з дому після закінчення середньої школи, не маючи нічого крім розуму та уяви, і з їхньою допомогою здобув всесвітню популярність і заробив величезні статки. Створив абсолютно нову реальність, яка на даний час стала місцем втечі для більшості людства. І на довершення до всього, перетворив свій заповіт на найбільше змагання всіх часів.
Більшість часу на уроках прогресивних досліджень ОАЗи я дратував нашого вчителя, містера Сайдерса, вказуючи на помилки в підручнику, і піднімаючи руку, щоб вставити важливі деталі, які я (і тільки я) вважав цікавими. Після перших кількох уроків, містер Сайдерс перестав мене викликати, хіба що ніхто не знав відповіді на питання.
ebooksa