Я відкрив металеву коробку з захистом проти щурів, де тримав запас їжі, і дістав трохи води і пачку сухого молока. Змішав їх у мисці, а тоді всипав щедру порцію пластівців «Фрут рокс». Поївши, дістав старий пластмасовий ланч-бокс «Зоряний шлях», який тримав під панеллю приладів фургона. Усередині була видана школою консоль ОАЗи, тактильні рукавички і візор. Це були, безумовно, найцінніші мої речі. Занадто цінні, щоб носити з собою.
Я одягнув еластичні тактильні рукавички і зігнув пальці, щоб переконатись, що жоден з суглобів не заїдає. Тоді схопив консоль ОАЗи, плоский чорний прямокутник розміром з книжку в м’якій обкладинці. Вона мала вбудовану антену бездротової мережі, але сигнал всередині фургона був ніяким, адже той був похований під величезним насипом щільного металу. Тому я спорудив зовнішню антену і встановив її на капот автомобіля на вершині купи брухту. Кабель антени звивався вгору крізь отвір, який я зробив у стелі фургона. Я включив його в порт збоку консолі, тоді одягнув візор. Він щільно прилягав навколо очей як пара окулярів для плавання, блокуючи все зовнішнє світло. З візора на рівні скронь видовжилися маленькі навушники і автоматично ввіткнулись у вуха. Візор також містив два вбудовані стерео мікрофони, щоб уловлювати все, що я кажу.
Я увімкнув консоль і запустив послідовність входу в систему. Побачив короткий спалах червоного, коли візор відсканував мою сітківку. Прочистив горло і, чітко артикулюючи, сказав свою фразу-пароль для входу: «Вас завербувала Зоряна Ліга для захисту Кордону від Зура та армади Ко-Дана».
Моя фраза-пароль, як і сам голос, була перевірена, після чого я нарешті ввійшов. По центру мого віртуального дисплея з’явився наступний текст:
Особу успішно підтверджено.
Вітаємо в ОАЗі, Парзіваль!
Вхід звершено: 07:53:21 OST—2.10.2045
Текст поступово зник і його замінило коротке повідомлення, яке складалось всього з трьох слів. Це повідомлення у послідовність входу вбудував сам Джеймс Галлідей, коли вперше запрограмував ОАЗу, як данину прямим предкам симуляції, аркадним відеоіграм його юності. Ці три слова завжди були останнім, що бачив користувач ОАЗи, перш ніж покинути реальний світ та ввійти у віртуальний:
ПЕРШОМУ ГРАВЦЕВІ ПРИГОТУВАТИСЯ
Мій аватар матеріалізувався перед шафкою на другому поверсі школи — точно те місце, де я стояв, коли вийшов з системи напередодні.
Я оглянув коридор. Моє віртуальне оточення виглядало майже (але не зовсім) реально. Усе всередині ОАЗи було красиво візуалізовано в трьох вимірах. Якщо не фокусуватись і не зупинятись, щоб уважно вивчити оточення, було легко забути, що кожна річ, яку ви бачите, створена комп’ютером. І це з моєю поганенькою консоллю ОАЗи, виданою у школі. Я чув, що, занурившись у симуляцію за допомогою нового сучасного обладнання, було майже неможливо відрізнити ОАЗу від реальності.
Я доторкнувся до шафки, дверці відчинились з м’яким металевим клацанням. Усередині вона була бідно прикрашена. Плакат принцеси Леї з бластером. Групове фото членів «Монті Пайтона» у костюмах зі «Святого Граалю». Джеймс Галлідей на обкладинці «Тайм». Я простягнув руку і торкнувся купки підручників на верхній поличці шафки, вони зникли, а тоді з’явилися в інвентарі аватара.
Крім підручників аватар мав всього лиш кілька мізерних пожитків: ліхтарик, короткий залізний меч, маленький бронзовий щит і обладунки з пресованої шкіри. Всі речі не магічні та низької якості, але були найкращим, що я міг собі дозволити. Речі в ОАЗі мали таку ж цінність, як і в реальному світі (а деколи й більшу), і за них не можна було заплатити продуктовими ваучерами. Валюта ОАЗи — монета королівства, і в ці темні часи вона була однією з найстабільніших у світі: цінувалась вище ніж долар, фунт, євро чи єна.
У дверях шафки було встановлене невелике дзеркало, і, закриваючи їх, я мигцем побачив віртуального себе. Обличчя та тіло свого аватара я створив більш-менш схожими на власні. Аватар мав трохи менший ніс і був вищим. І худішим. І більш м’язистим. І у нього не було підліткових прищів. Але крім цих дрібних деталей, ми виглядали більш-менш ідентично. Суворий шкільний дрес-код зобов’язував учнів мати аватарів людей, та того ж віку і статі, що й учень. Ніяких гігантських двоголових гермафродитних демонів — єдинорогів. У будь-якому разі, не на території школи.
Аватара в ОАЗі можна було назвати як завгодно, за умови, що ім’я було унікальним. Тобто ви не могли обрати ім’я, яке вже хтось використовує. Ім’я вашого аватара було також вашою електронною адресою та нік-неймом в чаті, так що краще, щоб воно було крутим і легко запам’ятовувалось. Відомі випадки, коли знаменитості платили величезні суми грошей, аби купити бажане ім’я аватара в кібер-сквотерів, які його вже зайняли.
Коли я вперше зареєструвався в ОАЗі, то назвав свого аватара Вейд_Великий. Після цього я продовжував його перейменовувати кожні кілька місяців, як правило, на щось настільки ж безглузде. Але ось уже п’ять років назва мого аватара не змінювалась. У день, коли почалось Полювання, день, коли я вирішив стати мисливцем, я змінив ім’я на Парзіваль, на честь лицаря, який у легенді про короля Артура знайшов Святий Грааль. Більш поширені написання цього імені — Персіваль або Персиваль, та їх вже використали інші користувачі. Але мені однаково більше подобалось Парзіваль. Так гарніше звучало.
Люди рідко використовували в мережі свої справжні імена. Анонімність була однією з головних переваг ОАЗи. Усередині симуляції ніхто не знав, хто ви насправді, якщо ви цього не хотіли. Значна частина популярності та культури ОАЗи була побудована навколо цього факту. Ваше справжнє ім’я, відбитки пальців та зразки сітківки зберігались у профілі, але «Gregarious Simulation Systems» зберігала цю інформацію зашифрованою і конфіденційною. Навіть співробітники «GSS» не могли подивитися справжню особу аватара. Ще коли Галлідей керував компанією, «GSS» постановою Верховного суду домоглася права зберігати особу кожного користувача ОАЗи в таємниці.
Коли я приєднався до шкілької системи ОАЗи, мені необхідно було вказати своє справжнє ім’я, ім’я аватара, поштову адресу та номер соціального страхування. Ця інформація зберігалася у моєму учнівському профілі, але доступ до нього мав тільки директор. Жоден з моїх вчителів чи однокласників не знав, хто я насправді, і навпаки.
У школі учням не дозволялось використовувати імена аватарів. Це повинно було вберегти вчителів від необхідності говорити такі сміховині речі, як «Брудний_сутенер, будь уважним!» або «ВеликийБолт69, встань, будь ласка, і зачитай твір із книжки». Натомість студенти повинні були використовувати свої справжні імена з номером, щоб відрізнятись від інших учнів з таким же ім’ям. Коли я реєструвався, у моїй школі вже було два інших учня з іменем Вейд, тож я отримав ID учня під ім’ям Вейд3. Коли я був на території школи, це ім’я висіло над головою мого аватара.
Продзвенів шкільний дзвінок і в кутку дисплея з’явилось попередження про початок першого уроку через сорок хвилин. Я повів аватара вниз по коридору, контролюючи його рухи та дії легкими жестами рук. Для пересування можна було також використовувати голосові команди, якщо руки були зайняті чимось іншим.
ebooksa