Я почвалав у напрямку кабінету всесвітньої історії, посміхаючись та махаючи до знайомих облич на шляху. Я сумуватиму за цим місцем, коли за декілька місяців закінчу школу. Я не чекав закінчення школи з нетерпінням. У мене не було грошей, щоб піти в коледж, навіть в ОАЗі, а мої оцінки були не достатньо хороші для стипендії. Моїм єдиним планом після закінчення школи було стати мисливцем на повний робочий день. У мене не дуже то й був вибір. Перемога у змаганні була моїм єдиним шансом вибратись зі стеків. Хіба що я хотів зв’язати себе п’ятирічним контрактом з якоюсь корпорацією, але це було для мене так само привабливим, як і качатися по битому склі у святковому костюмі.
Поки я йшов коридором, перед своїми шафками почали матеріалізовуватись інші учні, примарні видіння, які одразу робились чіткими. Коридор заполонив галас підлітків. Незадовго я почув обрáзи кинуті в мій бік.
— Ей, чи це ж не Вейд-три?
Почувши крикливий голос, я обернувся і побачив Тода13, неприємного аватара, якого я впізнав з уроків Алгебри-2. Він стояв з кількома своїми друзями.
— Гарний прикид, слимаче, — сказав він. — Де ти такий відкопав?
Мій аватар був одягнений у чорну футболку і сині джинси, один зі стандартних безкоштовних образів, які можна обрати при створенні облікового запису. Як і його друзі-кроманьйонці, Тод13 носив дорогі дизайнерські речі, ймовірно, куплені на якійсь іншій планеті.
— Твоя мама купила для мене, — відповів я, не зупиняючись. — Наступного разу, коли заскочиш додому погодуватися грудьми і взяти кишенькові, передай їй від мене дякую.
По-дитячому, я знаю. Але, віртуальна чи ні, це все ще була середня школа — чим безглуздіша образа, тим ефективніше.
Моя відповідь викликала сміх у кількох його друзів та учнів, що стояли поруч. Тод13 насупився і його обличчя почервоніло — ознака того, що він не потрудився вимкнути режим емоцій в реальному часі, при якому аватар віддзеркалював ваш вираз обличчя і мову тіла. Він готувався відповісти, але я його заглушив, тож не міг чути, що він говорить. Я лише посміхнувся і продовжив свій шлях.
Можливість відключення звуку однолітків була однією з моїх улюблених речей у відвідуванні школи в мережі, і я користувався нею майже щодня. Найкращим було те, що вони
В реальному світі я ходив до школи аж до шостого класу, і цей досвід не можна назвати приємним. Я був страшенно сором’язливим, незграбним, зі заниженою самооцінкою та майже без соціальних навичок — побічний ефект того, що більшу частину дитинства я провів в ОАЗі. В мережі я без проблем спілкувався з людьми чи заводив друзів. Але в реальному світі взаємодія з іншими, особливо дітьми мого віку, приносила тільки нервові зриви. Я ніколи не знав, що робити чи що казати, а коли набирався сміливості таки заговорити, здавалося, завжди бовкав щось не те.
Частиною проблеми була моя зовнішність. Я страждав від надлишкової ваги і так було скільки себе пам’ятаю. Цьому посприяла моя скупа субсидована урядом дієта, яка складалась з їжі, багатої на цукор і крохмаль. Але в мене також була залежність від ОАЗи, так що єдина вправа, яку я зазвичай виконував, була втеча від хуліганів — до та після школи. Що ще гірше, мій обмежений гардероб повністю складався з погано припасованого одягу з благодійних чи комісійних магазинів — соціальний еквівалент намальованій на чолі мішені.
Проте, я старався з усіх сил. Рік за роком, мої очі сканували їдальні як Т-1000, шукаючи групу, яка могла би мене прийняти. Але навіть інші ізгої не хотіли мати нічого спільного зі мною. Я був надто дивним навіть для диваків. А дівчата? Розмова з ними навіть не обговорювалась. Для мене вони були схожі на такі собі екзотичні чужорідні види, однаково красиві та страшні. Щоразу, коли я опинявся біля них, мене неодмінно кидало в холодний піт і я втрачав здатність говорити повними реченнями.
Для мене школа була вправою на виживання. Щоденні глузування, жорстоке поводження та ізоляція. Коли я перейшов до шостого класу, то почав задумуватися, чи зможу залишатись при здоровому глузді до закінчення школи, а це ще шість довгих років.
Тоді, в один прекрасний день, наш директор оголосив, що будь-який учень з прохідним середнім балом може подати заявку на переведення в нову шкільну систему ОАЗи. Реальна шкільна система, якою керував уряд, вже кілька десятиліть не мала достатнього фінансування і була переповненою. А тепер умови в багатьох школах стали настільки жахливими, що кожна дитина хоча би з половиною мозку заохочувалась залишитися вдома і відвідувати школу онлайн. Я мало не зламав собі шию, біжучи до школи подавати заявку. Її прийняли й наступного семестру я перейшов до середньої школи ОАЗи №1873.
До того часу мій аватар ніколи не покидав Інсіпіо, планету в центрі Сектора-1, де з’являлись нові аватари в момент створення. На Інсіпіо не було чим особливо зайнятись, окрім спілкування з іншими нубами або відвідин одного з гігантських віртуальних торгових центрів, які покривали планету. Щоб піти в цікавіше місце, потрібно було заплатити за телепортацію, а це коштувало грошей, яких у мене не було. Тож мій аватар застряг на Інсіпіо. Доки моя нова школа не надіслала ваучер на телепортацію, який покривав вартість транспортування аватара на планету Людус, де розташовувалися усі школи ОАЗи.
На Людусі були сотні шкільних кампусів, рівномірно розміщених по всій поверхні планети. Усі школи були однакові, тому що той самий код споруди копіювали і вставляли в інші місця щоразу, коли була необхідна нова школа. А оскільки будівлі були лише частиною програмного забезпечення, їхній дизайн не обмежувався витратами чи навіть законами фізики. Таким чином, кожна школа скидалася на величний палац науки, з полірованими мармуровими коридорами, класами, схожими на собори, спортзалами з невагомістю та віртуальними бібліотеками, що містили кожну (затверджену Радою директорів школи) книгу коли-небудь написану.
У свій перший день у школі №1873 я думав, що помер і потрапив на небеса. Тепер, замість того, щоб щоранку втікати від хуліганів і наркоманів на шляху до школи, я йшов прямо до сховку і залишався там протягом усього дня. Найкращим було те, що в ОАЗі ніхто не міг знати, що я був товстим, мав прищі, або носив той самий старий одяг щотижня. Хулігани не могли плюватися у мене кульками з паперу, натягнути труси на голову чи просто побити на велопарковці після уроків. Ніхто не міг навіть доторкнутися до мене. Тут я був у безпеці.
Коли я прийшов у клас всесвітньої історії, кілька студентів вже сиділи за партами. Їхні аватари сиділи нерухомо, із заплющеними очима. Це сигналізувало, що вони були «зайняті», тобто в даний час відповідали на телефонні дзвінки, переглядали веб-сторінки або сиділи в чаті. Спроба поговорити із зайнятим аватаром була в ОАЗі ознакою поганого етикету. Як правило, вас просто ігнорували, і ви отримували автоматичне повідомлення забиратись геть.
Я сів за парту і натиснув на значок «зайнятий» у кутику дисплея. Очі мого аватара заплющились, але я все ще міг бачити все навколо. Я натис на ще одну іконку, і з’явилося велике двомірне вікно веб-браузера, підвішене в просторі безпосередньо переді мною. Такі вікна, як це, були видимі тільки для мого аватара, так що ніхто не міг читати через моє плече (хіба що я би вирішив це дозволити).
ebooksa