Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у рудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику [65], замерзлі грудки леду.
Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.
Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.
Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.
Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»
Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.
– Пусти! пусти мене!
– Не пущу! не пущу! – гудів поважно дзвін.
– Пусти!
– Не пущу!
– Пусти хоть на кусник поля!
– Не пущу на поле, іди лісом.
– Я хочу поля! – ревіла хмарниця.
– Лісом, лісом, – відповідав дзвін.
– Поля, поля, – клекочуть брудні жовті боввани.
– Лісом, лісом, – гуде дзвін.
– Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, – благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.
А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!»
З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.
Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і навернула вбік, понад гори.