Раптом залунав давно не чуваний дзвінок. Це всіх переполошило. Пан стольник здригнувся і голосно гукнув слугу-камердинера.
– Гей, Ваврине, що це значить?!
– Не знаю, ясновельможний пане, – перестрашено відповів старий слуга, – здається, до нас хтось приїхав?…
– Якого то чорта могло принести в таку негоду? Піди, дізнайся!
Слуга вхопив свічку і побіг відкривати заіржавілі двері парадного входу.
Двері зі скрипом відчинились і в коридор ступив незнайомець у плащі.
– Чий це палац?
– Ясновельможного пана стольника, Яна Сангайла.
– А-а, чував… Передай ясновельможному пану стольнику, що шляхтич крові просить у нього притулку на ніч, бо збився з дороги.
– Слухаюсь, вельможний пане.
Слуга, залишивши у коридорі запалену свічку, подався сходами до кабінету стольника доповісти про незнайомця.
– Хай увійде. Приготувати кімнату і доглянути коней, – неохоче розпорядився пан стольник. І подумав собі: «Напевне, якийсь худорідний шляхтич-сусід».
Незнайомець увійшов у передпокій і, доки козачок знімав з нього плаща, сам пан стольник вийшов назустріч з канделябром у руках.
– Маю честь бачити пана стольника? – спитав незнайомець.
– Так, це я. А кого маю честь приймати у своєму домі?
– Шляхтич Юзеф Вишневський; їду з Варшави до себе в маєток, на Україну; негода застала в дорозі, – прошу притулку.
– З Варшави? – здивувався пан стольник. І вже люб’язніше додавши «прошу», ввів гостя у покій. Мовчки вказав на крісло.
Шляхтич, вклонившись, сів. Це був молодий, цікавий чоловік, досить високий, кучерявий брюнет, з чорним, як смола, волоссям і такими ж величезними вусами, молодцювато закрученими догори. Блідо-матове обличчя і великі, круглі карі очі з якимось бистрим, пронизливим поглядом. Одягнений був у розкішний кунтуш, шитий золотом і прикрашений дорогоцінним камінням.
Після невеликої паузи, за час котрої вони оглядали один одного, пан Стольник розпочав розмову.
– Що нового у Варшаві?