За останній час моє кволе серце помітно слабувало, і це була одна з нагод перебою.
Подали лямпи, загримали засовами кватирок у дверях. Як тічка відьмаків, пронеслась в напівтемному коридорі повірка, і після того одразу все стихло. Гнітюча важка тиша опанувала тюрмою, як всевладний господар. В м’яких черевиках тюремники нечутно, як тіні, плавали по коридорах, зазираючи крізь «вовчок» в наші клітки. Через це робилося лячно, очі широко розплющувались, усе в мені напружувалось, по камері ходив тишком, навдибки.
Тюрмою заволоділа тиша ночі.
З волі мені передали в тюрму халат і нашпували його одеколоном. Його пахощі туманили мені голову мріями і ще яскравіше підкреслювали гнітючий тягар камери-одинарки і самотности.
Моє знайомство з Невідомим почалось після того, як я перечитав Чехова «Чорний чернець». Знайомий мені раніше мотив «Волоської леґенди» неодступно засів у голову. Я отупів від нього, не міг заснути через нього, пристосував цю серенаду до нашого тюремного життя…
Внаслідок цього ми з Ним і познайомились. Але то було давно.
Після тяжкої дев’ятиденної голодівки я з лікарні знову опинився в своїй одинарці. Пахощі одеколону нагадали мені тягучий мотив «Волоської леґенди», і ніяк не міг від нього позбавитись.
Але зараз тремчу від другої пригоди.
На п’ятому поверсі буйно збожеволів арештант, велетень анархіст. Він розбив лямпу, забив ручними кайданами тюремника до смерти. Набігло людей зі сторожі, зв’язали божевільного і більше години били безперестану.
Більше години він безперестану дико кричав.
Вечірня тиша тюрми змінилась пеклом.
Загрюкали в’язні по всіх камерах у свої двері, забряжчали кайдани, закричали всі на всі голоси.
І ще довго потім не могло ущухнути це пекло. Мов прибій моря, затихав поволі брязкіт кайданів, то збільшуючись, то зовсім стихаючи. Кайдани дзвеніли то розпачливо, то безсило. Аж поки зрештою не змовкли.
Було вже за північ.
Я лежав з широко розплющеними очима і знав, що раніше досвітніх часів мені не доведеться вснути.
А ось…
Так, стукає мені мій сусіда згори.
Тихі, тихі, ледве чутні умовні стуки. Не вірилось, що ті звуки робляться рукою живої людини. Здавалось, що то самі мури, товстенні мури тюрми, набрались здатности видавати такі нутряні, глухі звуки. А може, се душі загиблих в’язнів віщують містично?
– «Тук-тук… Тук-тук-тук»… – чув я, приложивши під ковдрою ухо до стіни.
Лежав і силкувався пронизати поглядом всі численні двері з міцними замками, всі ті похмурі клітки-труни… Зрозуміти трагедію духом живих небіжчиків, що метушилися там.