Але – нічого…
Якась особлива, злісна і нерухома тиша заповнювала всю тюрму, протислась у найзахисніші її щілини. Вона жахала мене.
В уші плив мені неупинно тягучий, проймаючий жахом мотив «Волоської леґенди», від нього робилось моторошно.
Я згадував всі ті написи смертників у моїй камері, які пройшли тут переді мною. За три останні роки – сім… За три роки – сім.
Слухав слабі удари кволого серця і дивився на невиразну тінь від заґратованого лихтаря над парашею.
Лямпа блимала, і тіні ґрат, костурляві й похмурі, незграбно танцювали. Від цього в очах миготіло, розболілась голова, кров бухала у виски, дурманів мозок.
Поволі закрадалось невиразне почуття жаху.
«Се» – починається…
Я боявся дивитись на рухливу тінь над парашею, і мене щось засмоктуюче тягло в той бік. Тінь лихтаря потроху розпливалась і все більше й більше наближалась формою до постати людини з розкуйовдженим волоссям на голові… чорним мотузком на шиї. З сірої вона зробилась зеленкувато-бурою. Внизу стіни показались бліді руки зі скрюченими пальцями…
Так, це Він.
Я раптом заспокоївся.
Невідомий повернувся в профіль до мене, повагом повів шиєю, мовби силкуючись увільнитись від зашморгу мотузка. Потім незграбно стрибнув з ящика параші й зі зверхносного зробився сферичним, прозорим. Крізь нього видно було парашу і протилежну стіну з примкненим до неї стільчиком.
Я чекав, що Невідомий надійде до мене.
Він здався мені значно схудлим з того часу, як бачив я його востаннє. Ніс загострився, волосся скуйовджене ще дужче. Але я взнав Його, Його – так жахливо схожого на мене.
У мене поволі німіли руки й ноги, а врешті я й зовсім перестав їх чути. Декілька разів пробігло по тілу дрижання тваринного жаху. Лоб спітнів, а потім захолонув.
Бліді, зеленкувато-сірі губи його заворушились. Я добре розумів їх мову. Балакав Невідомий насмішкувато, з віддихом, хоч я й не чув ніколи його голосу.
Неупевнено він ступнув до мене і похитнувся:
– Ти тепер переконався, звичайно, що я – безперечно ти?
Відпочивши трохи, Він додав:
– Я не буду вимагати від тебе обов’язкової для людей послідовности, але ж ти мусиш визнати непереможну дійсність Мого, а постільки і твого існування?…