– Коли ж він помер? – питаю, неначе і не жаль мені його.
– Піди, – каже, – у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:
– Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.
Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору – аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень… Дивилось-дивилось та й каже:
– Сидоре, твоя жінка вмерла!
Схопився я, як скрикну:
– Щезни, не ходи до мене: цур тобі!
А воно:
– Ще раз, – каже, – до тебе прийду! – та й щезло.
Перехрестився я, стою як опарений, коли чую – щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, – біжить менша дочка.
– Ідіть швидше, тату, – каже, ледве переводячи дух, – глинище матір задавило.
Прибіг я до глинища – вже одкопали; дивлюсь – лежить моя жінка нежива.
Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
– А втретє ще не бачив? – спитав я Сидора.
– Ні, – каже, – ще не бачив.
Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:
– Грицьку, наш мірошник дуба дав.
– Чи справді? – кажу. – Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.
– Е, на тім тижні, – каже, – а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.