– Що, – каже голова, – жаль батьківського сина, аж з виду змінився?
– Ні, – кажу, – поспішав до вас, так трохи втомився.
Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, – так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь – іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: «Хто мене тепереньки, – думаю собі, – буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?…» Глянув він на мене та й пита:
– Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може, не здужаєте?…
– Некрутський набір, сину, – кажу, – завтра підемо у… – не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.
– Чого ж ви зажурились, тату, – каже, – хіба не знали, що я на черзі?
– Не знав, – кажу, – і в голову собі сього не клав!
Став він мене втішать, заспокоювать:
– Не журіться, тату, – каже, – некрутства, як смерті, не минуть; послужу, – каже, – коли Господь поможе, Богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!
Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.
Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював, і молитви читав – так нічогісінько не вдіяли.
Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограду од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, і пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам’ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегшало мені трохи, однак усе-таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувать:
– Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.
Як я це почув, то неначе мені очі розв’язали: зараз-таки і зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь – біля воріт стоїть москаль.
– Чи тутечки, – питаю, – Іван Кравченко?
– Батьків син? – одказує москаль.
– Глянь, – кажу, – і у вас він так прозивається?
– Так, – каже, – він себе записав у списках. А нащо вам його?
– Він, – кажу, – батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві, скажіть, де він?
– У нашій роті служить, – каже, – тільки теперечки його нема на ротному дворі – пішов на муштру.