Від того голосу не то що розлягались воронізькі сади та левади, але і сам місяць на нього немов озивався. Дивне було його світло. Падаючи з небесної висоти на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю, на захоплену танцем юрбу, він усьому надавав якогось особливого кольору й форми, що про них удень і поняття не маєш. В його світлі все видавалося немов уві сні. Все рухалось, все говорило якоюсь дивною мовою. Тому-то так весело було на душі у всіх, хто висипав на вулицю. Вони немов усі попали у чарівний світ, де нема нужди, нема тяготи, де все дивне і все ясне, і мчали вперед, безтурботні, немов певні, що танець не скінчиться і музика не перестане. Поперед усіх ішов Іван зі своєю дивною бандурою; за ним дві скрипки й бубон, – але ні голос скрипки, ні гудіння бубна не могли заглушити бандурного дзвону. Живим струмочком він пробивався, випливав над загальним тоном музики, надаючи їй навіть серед одчайдушної гулянки якогось задуманого виразу. Уже всі в Вороніжі знали незвичайну історію цієї бандури; знавці дивувались її особливому ладові, дівчата чули в ній якийсь відмінний від инших бандур голос, і де з’являлася та дивовижна бандура, там були і найголовніші вечорниці. Тому й тепер молодь з усього Вороніжа зібралася до одного гурту, з’єднала своїх музик і йшла по вулицях, викликаючи охочих погуляти.
Юрба зростала безперестану, в міру, як посувалась вперед. Нарешті розділилася надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, під началом Івановим, увійшла до вузенької вулички понад ставом. Вуличка була зовсім темна від дерев, що звисали з обох боків, тим більше що всі речі, на які падало місячне світло, були ясні надзвичайно.
Іван і його супутники спинилися перед низенькою хатою під двома березами, що спускали на неї темні віти. Іван заграв на бандурі, парубки й дівчата, що йшли за ним, заспівали пісню-викликання:
Що ж це за хата, що їй усі віддають таку шану? Чи такої поваги надають їй високі берези з чорногузовим гніздом? Чи мальовані двері з чубатим запорожцем у червоних шароварах, з бандурою в руках? Ні, не берези та й не двері мальовані привели сюди Івана. В цій хаті живе дівчина, що другої такої не знайти не то що у Вороніжі, а і в самому Глухові.
От і вона, зачувши знайомий голос бандури і пісню, вибігла з хати в легкому сільському убранні, в червчатій плахті, у білій сорочці з вишиваними рукавами, в широкій стрічці, пов’язаній на голові. То була Маруся.
Іван, нецеремонним сільським звичаєм, обняв її і поцілував у повні рожеві губи. Дівчата обступили свою найлюбішу подругу. Іван заграв иншої пісні – до танцю.
Кілька голосів підспівувало йому хором, инші танцювали, і весела юрба посунула вперед по-давньому, і луна вторувала їй по той бік ставу.
Наближаючись до хати, де збиралися вечорниці, всі аж скрикнули од жаху. Пісня урвалася. Іван – годі грати. На сході небо враз освітилося. З-поза лісу вилетів огняний клубок і, розіскрившися над усією околицею, витягся довгою хвилястою смугою і щез за другим лісом. «Що це? Що таке?» – почали розпитувати звідси і звідти, але ніхто не міг відповісти.
Тим часом парубки й дівчата, що були в хаті, вийшли на вулицю, і гомін іще збільшився. Питанням та міркуванням не було кінця-краю. То тут, то там чутно було вже й оповідання про такі і подібні дива; але ніхто не міг сказати, що це за чудо. Тут хтось згадав про вечорниці, і всі вернулися до хати.
Кілька дівчат, підкачавши рукава білих своїх сорочок, почали пекти млинці та варити варенуху, инші сіли за роботу: хто – прясти, хто – вишивати заполоччю рукава. Парубки порозсідалися поміж дівчатами та й почали жартувати, тобто підпускати різні штуки та баляндраси. Загальний регіт бував нагородою за кожний дотепний жарт. Аж от дівчата, уникаючи ущипливих парубоцьких натяків, затягли тужливої старосвітської пісні.
Народна пісня має для українця особливий зміст, що його не спіймати відразу сторонньому слухачеві. Не маючи ніякого поняття про історію свого народу, простий сільський парубок, заслухавшися смутної пісні про козаків, живим чуттям перелітає в минуле їх існування. Він і сам неспроможен розповісти вам, що він почуває. Але коли б ви зазирнули йому в душу, ви б здивувались, який багатий поетичний світ таїться під тою похмурою обслоною! Тому-то й тепер, заслухавшися пісні, всі сиділи мовчки, в якомусь чарівному остовпінні і, здавалося, ловили гармонію, що прозвучала, заговорила раптом у заснулій душі. Нарешті один парубок устав з лавки і сказав:
– Ну, спасибі вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівку. – І, підібравши поли своєї свитки, моргнув до музик і пустився навприсядки, наспівуючи веселої.
Кінця пісні вже не можна було почути: за парубковим голосом утяли музики. Парубки й дівчата повиходили насеред хати, і вихором схопився танець. Кілька разів відмінявся він: грали горлиці, козачка, «і шумить і гуде», але музика не переставала, а замість натомлених з’являлися нові пари з свіжими силами. Вечорниці розігралися. Хто не хотів танцювати, той сидів на лаві з своєю парою і під гомін музики наспівував на вухо закохані речі. Простора хата була виповнена людьми ущерть. Але це не заважало нікому. Кожен говорив своїй милій усе, що хотів, і не боявся підслуху, і як у кого під самим вухом чутно було дзвінкий поцілунок, то це його не дивувало; не примушувало його навіть озирнутися, бо ж біля нього сиділа його люба, від якої він міг дістати таку саму нагороду.
Скоро наспіли млинці з сметаною та солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, підкріпившися, стали ще веселіші. Танці розпочалися знов; тупотіння і гук було чути здалека на вулиці.
Любо було й Марусі сидіти з своїм Іваном, що тримав її за руку і так пильно дивився їй у вічі, що від його погляду у дівчини душа танула. Що він їй говорив, вона й сама того не пам’ятала, бо ж розмови, що провадять їх під музику, зовсім не подібні до звичайних. Слова тоді – не слова; вони теж немов музика, що промовляє просто до душі. І коли б переказати те щоденною нашою мовою, то вийшла б така плутанина, якої не розібрала б і найрозумніша голова. Тому-то, мабуть, такі речі і минають мозок, зостаючися лише в пам’яті серця. Тільки й лишилося впам’ятку у Марусі від того вечора, що Іван говорив до неї солодко, солодше як соловейко, що виспівував у її садочку. Хоч які ясні бували ночі, коли сиділа вона біля вікна та в соловейкову пісню вслухалася, – а ще ясніше, ще дивніше було на душі їй тепера, коли милий Іван, обнявши її за шию, заглядав їй у очі своїми карими очима.
Помішаний гомін товариства, голоси скрипок, гупання бубна, тупання і дзвін підківок запаморочували розум, не давали йому стямитися від забуття і стати на перешкоді серцю та його хвилинним радощам. Тому-то всі віддавалися радощам безтурботно, так, ніби ніхто з них не знав, що то таке лихо і як часами гірко буває жити на світі. Тому-то й дівчата ще з обіду благали своїх паніматок пустити їх погуляти, а парубки не вважали на те, що завтра вдосвіта треба ставати до роботи, і прогулювали на вечорницях цілі ночі. Тут було повне забуття всякого горя й лиха, нерозлучних з людським життям. Тут душа виривалася з клітки і гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, весела і легка, як вітер. Кохання, жарти, музика, пісні – чого ж іще бажати? Людина вдоволена теперішнім, і сп’янілий голосною музикою та кружлянням розум не згадує про майбутнє.
Тим часом кілька парубків та дівчат, натомившися танцювати, збилися в кутку у тісний гурт та й узялися за страховинні перекази, що без них, як без пісень, не буває вечорниць. Роздражнені музикою та жартами почуття самі собою відчужуються дійсности і ждуть якогось иншого стану, де б їм було краще, вільніше. Нічне неспання томить тверезий розум, будить ту темну основу душі, що таїть у собі таємничі образи, що зринають перед очі у палкому сні, а глибока увага, з якою наслухаєш до тих дивовижних переказів, до нелюдських справ та понадзвичайних з’явищ, виповняє голову якимсь чаром, що в його чаду все надприродне здається можливим. Пісні та ці тривожні перекази на селі – то немов будильники душі, що без них скніла б вона у мізерії та дрімоті.
– А кому сьогодні казку казати? – почулося серед тиску молоді.
– Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові, – відповіли численні голоси, і незабаром Івана Костюченка виведено на середину і посаджено на триногий стілець.
Всі замовкли, даючи йому позбирати думки.
ebooksa