– А хіба в тебе тяжко на серці?
– Ох, тяжко, Марусенько, та й як іще тяжко. Відколи тебе побачив, то немов каменем мені заложило груди. Тільки тоді мені й весело, як дивлюся на твої ясні очі, як слухаю твої солов’їні речі.
«Як він мене любить! – думала тим часом Маруся. – Ні, то не може бути, щоб він колись проміняв мене на иншу. Дам уже йому руку… Таж він, бідолаха, так само об мені побивається, як я об ньому. Його й сон не бере! Тільки й думав, мабуть, що про мене».
– Іване, – сказала вона, – іди лишень спати.
– Хіба тобі немило, що я стою перед тобою?
– Та ні, Іване; тільки вже пізно.
– Дай ручку, то я й піду.
Маруся мовчки простягла йому свою руку і уже не мала сили її одірвати; його бажання так немов переливались їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона ладна була простояти з ним аж до самого світу.
Іван, узявши Марусю за руку, не вдержався і обняв її, і тільки що хотів поцілувати її, почув за собою гомін.
Бондар Омелько, попрощавшись зі своїми сусідами, проводжав старого Чайку спати в садок. Діди, підгулявши як слід, безперестану запевняли один одного у своїй приязні і цілувалися на кожному кроці. І враз наткнулися на другу пару, що обнімалася з інакшої причини.
Маруся, ще недосвідчена в таких справах, як нічні стрівання, побачивши перед собою похмуре дідове обличчя та блискучу проти місяця лисину бондаря Омелька, так зніяковіла, що не похопилася висмикнути свою руку з Іванових і трималася за нього міцно, так ніби боялась утопитися.
– Е, добре, дитинко! – почав старий Чайка, що з превеликого дива довго не міг знайти мови і думав, що то йому з п’яних очей видалось, ніби він бачить об такій порі свою Марусю на самоті з парубком. – От тобі й ходи на богомілля! Не вправились і назад повернутись, як узялися за женихання! Добре, добре, моя комашко! Е!
І він похитав головою. Маруся зніяковіла ще дужче. Суворе обличчя дідове, з сивою чуприною, стояло перед нею у місячнім сяйві, немов лихий привид, що з’явився у найпалкішу хвилину її життя. Віщі очі, нерухомо упершися в неї, проходили їй до самого серця, і так тяжко було терпіти їх похмурий погляд, що в неї аж у голові закрутилося. Але тут Іван, випустивши її руку, підступив до старого Чайки і своїм словом урятував Марусю од дідових очей.
– Дядьку, – сказав він, – не дорікайте дівчині: я один винен і відповідаю за все недобре!
– Слухай, козаче! – відповів йому Чайка. – Недоброго тут немає ще нічого. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що лаяти молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що молодцеві сам Бог велить погуляти, поки не оженився. Не яка біда і дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би і вночі. Тільки всьому свій час. Ідемо ми з святого місця, то й гріх про женихання думати! Всі дні ще попереду: встигли б ще нагулятися у Вороніжі. Не годиться, не годиться, – провадив він, похитуючи головою. – Запам’ятай, що недобрий початок має і кінець недобрий.
– Дядьку!.. – сказав Іван.
– Так, так, козаче, – говорив віщий дід, не слухаючи його. – Як початок недобрий, то й кінець недобрий. Лукавий саме й шукає такого припадку. Його й треба стерегтися!..
– Неначе як на те ж, вбий його чад лихий! – вимовив бондар Омелько, що хитався на ногах, немов дерево од вітру, і нічогісінько не зрозумів з усієї цієї сцени.
– Пора спать, діти! – сказав Чайка. – Дай Боже, щоб на тім і кінець. Ходім, брате Омельку.
Всі розійшлись.
ebooksa