«Що дикун, то дикун, – проказав я, – але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею Св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.
– Той, що там іде коло кошар, – видиш?
– Там ніхто не йде, пане поручнику.
– Чи ти сліпий?
– Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.
Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся – двері шпиталя перед ним отворяються, він ще за мною оглядається, і – двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.
– Ніхто, – з певністю відказав вояк.
– Як то? Смієш мені брехати?… Прецінь я сам видів!
– Стою тут більше години, але нікого не бачив, – вперто стояв на свому крижавий буковинець.
– Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! – крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.
– Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.
– Хто тепер сюди увійшов? – питаю по-німецькому.
– Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.
– Не має хто другого ключа від тих дверей?
– Ні, лише один.
– Фірер є в кімнаті?
Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці[41] й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.
– Котрий лікар має нині надзір? – питаю підофіцера.
– Унтерарцт В.
– А де він зараз?
ebooksa