Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пішли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім ще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був би зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрости моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.
Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пішовши в рекрути в світ заочі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя що відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.
– Гідна то душа, наш панотець, – сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.
– Най же собі вік жиють здорові, – мовив паламар, – та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!
Всі дружно підтримали паламаря, коли ще з-під печі озивається Гарасим:
– Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився.
Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.
– Ба! – озвався Подригайло. – І з найчистішого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.
– Триста бись картачів випив з медом! Ви й мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?!
– Ось не сердіться, куме, – наливав му господар випорожнений куфлик. – Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що иншого, може, де в чужій стороні.
– Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!
– Ось не величайте-но так дуже вояків, – заїхав му паламар, – бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав по-французьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його не раз коло цвинтаря, бо щось му не ставало відваги.
– Ба, ба, ба! – знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. – З упирицями ліпше не зачіпатися.
– Щось ви також баландаєте, – встряв і я. – Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями?
– Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас…
– Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології,[45] же то обман – тії страхи.
– То-то правда, – потакував Подригайло, – то якась дуже мудра книга, той фиролой.
– Га, га! Фиролой! Но, но – добре йому букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.
– Цить-но, цить! – тихо мирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: – Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…
– До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі – сорок тисяч бомб у печінку! – бачив…
ebooksa