Антологія української готичної прози. Том 1,

22
18
20
22
24
26
28
30

– Хай увійде. Приготувати кімнату і доглянути коней, – неохоче розпорядився пан стольник. І подумав собі: «Напевне, якийсь худорідний шляхтич-сусід».

Незнайомець увійшов у передпокій і, доки козачок знімав з нього плаща, сам пан стольник вийшов назустріч з канделябром у руках.

– Маю честь бачити пана стольника? – спитав незнайомець.

– Так, це я. А кого маю честь приймати у своєму домі?

– Шляхтич Юзеф Вишневський; їду з Варшави до себе в маєток, на Україну; негода застала в дорозі, – прошу притулку.

– З Варшави? – здивувався пан стольник. І вже люб’язніше додавши «прошу», ввів гостя у покій. Мовчки вказав на крісло.

Шляхтич, вклонившись, сів. Це був молодий, цікавий чоловік, досить високий, кучерявий брюнет, з чорним, як смола, волоссям і такими ж величезними вусами, молодцювато закрученими догори. Блідо-матове обличчя і великі, круглі карі очі з якимось бистрим, пронизливим поглядом. Одягнений був у розкішний кунтуш, шитий золотом і прикрашений дорогоцінним камінням.

Після невеликої паузи, за час котрої вони оглядали один одного, пан Стольник розпочав розмову.

– Що нового у Варшаві?

– Та все по-старому. Недавно був сейм. Шуміли… Зайди життя не дають. Скоро нашій родовій шляхті, здається, не буде місця при дворі.

Така відповідь пана Юзефа одразу припала до серця пану стольнику.

– Ох, правда, правда… Я от давно не був у Варшаві, та й не поїду. Образливо…

– Поговорюють про новий розкол…

– Догралися! Зрештою, воно інакше і бути не може. Ми стали посміховищем всього цивілізованого світу.

Розмова на цю тему продовжувалась ще довго.

Стольник розкошував, обговорюючи давно забуті політичні проблеми. Пан Юзеф був подібних поглядів і у багатьох питаннях погоджувався з думкою стольника – це йому навіть лестило. Врешті-решт стольник таки захопився надзвичайним розумом і красномовством молодого чоловіка і був у захваті від такого несподіваного знайомства. До вечері пан Сангайло закликав дочку і познайомив її з гостем.

Пан Вишневський був вражений незвичайною красою панни… Він протягом всієї вечері не зводив з неї очей, а панна Казимира тремтіла від його погляду і їй, не звиклій до товариства чужих людей, було ніяково і навіть страшно. Весь час вона сиділа, похнюпившись, і нетерпляче чекала закінчення вечері, щоб швидше зникнути у свою кімнату… Пан Вишневський, як видно, викликав у неї неприємне враження.

Нарешті вечеря закінчилась. Стольник зовсім повеселів, сипав дотепами, сміявся, жартував і таки досить набрався різних наливок, старок і угорського вина.

– Я благословляю негоду! – вигукнув він, – тому що завдяки їй у моєму замкнутому, одинокому житті з’явився ясний промінь і я можу відвести душу цікавою розмовою з таким приємним і розумним співбесідником.

– А я невимовно захоплений: по-перше тому, що мені випало завести таке приємне знайомство з родовитим шляхтичем – шановним паном стольником, а по-друге, я тут зустрів диво-красу і полонений принадами божественної його дочки, панни Казимири.