Розповідали, що за якусь провину втратив королівську милість і висланий на безвиїзне проживання в своїх добрах.
Потроху він змирився з долею і зажив замкнутим життям відлюдника, часом надміру вживаючи різноманітні старки і наливки, яких у нього були невичерпні запаси у величезних погребах палацу.
Панна Казимира у той час пишно розквітала. Та її молоде життя було дуже вже непривабливим. Не маючи подруг, товариства, не спілкуючись з людьми, постійно замкнута в чотирьох стінах, де вона бачила тільки батька-деспота і злу няню – сварливу, вічно усім незадоволену особу, – породили у дівчини-красуні апатію до всього. Вона постійно сумувала, нічим особливим не цікавилась, та, зрештою, і не мала до того ніякої можливості.
Пан стольник, як і раніше, не приймав нікого з сусідів, хоча спочатку багато хто добивався знайомства з ним. Після кількох невдалих спроб усі якось забули про його існування.
В одну з травневих ночей над маєтком пана стольника вибухнули страшна буря і ураган. Вітер дико ревів і завивав, ламаючи і вивертаючи з корінням старі дерева у запущеному панському саду Сангайла. Блискавка невпинно миготіла, освітлюючи шаленіючу стихію, невпинно, щосекунди лунав страхітливий гуркіт грому, примушуючи тремтіти все живе. Дощ лив, як з відра, безперестану стукотів дробом у вікна жител. У повітрі кружляло листя, зірване вітром з дерев, і солома зі стріх сільських хаток. Млини з тріском замахали крилами, немов руками – здавалось, вони просять допомоги. У хлівах ревла худоба. Горобці неспокійно цвірінькали під дахами, збуджені розбушованою природою. Ворони каркали, перелітаючи з місця на місце, їх зносили шквальні пориви вітру. Свійська птиця теж пробудилась, повиповзала на незвичайне світло блискавки і наповнювала повітря тривожним криком відчаю. А блискавка все блискала і вже зливалась в якесь суцільне матове, зловісне світло. У природі наступав справжній кінець світа. Таку ніч у нас називають горобиною.
У багатьох хатах селяни позапалювали перед святими іконами свічі і, тремтячи від жаху, прислухалися до дикого завивання бурі. Лунав плач наляканих дітей, голосна молитва старих…
А буря все бушує з неослабною силою. Гуркіт грому не вмовкає. Дощ ллє як з відра, потоки, шумлячи з гір, затоплюють вулиці, площі, двори. Невеличка річечка Гнилоп’ята вийшла з берегів і залила найближчі луги і городи.
От в таку ніч до парадного ґанку палацу пана стольника під’їхала елегантна карета, запряжена цугом втомлених коней. Залунали три удари батога і карета зупинилась коло ґанку. З неї поспішно вискочив закутаний у плащ чоловік і нетерпляче вхопився за ручку дзвінка.
Стольник замислено сидів у кабінеті, прислуховуючись до завивання бурі і потроху потягав з невеликого срібного келиха старий мед. А панна Казимира у своїй кімнаті тихо молилася перед образом Богоматері.
Раптом залунав давно не чуваний дзвінок. Це всіх переполошило. Пан стольник здригнувся і голосно гукнув слугу-камердинера.
– Гей, Ваврине, що це значить?!
– Не знаю, ясновельможний пане, – перестрашено відповів старий слуга, – здається, до нас хтось приїхав?…
– Якого то чорта могло принести в таку негоду? Піди, дізнайся!
Слуга вхопив свічку і побіг відкривати заіржавілі двері парадного входу.
Двері зі скрипом відчинились і в коридор ступив незнайомець у плащі.
– Чий це палац?
– Ясновельможного пана стольника, Яна Сангайла.
– А-а, чував… Передай ясновельможному пану стольнику, що шляхтич крові просить у нього притулку на ніч, бо збився з дороги.
– Слухаюсь, вельможний пане.
Слуга, залишивши у коридорі запалену свічку, подався сходами до кабінету стольника доповісти про незнайомця.
ebooksa