Пахучий дим – тютюн був чудовий, контрабандний – клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, по коридору. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…
З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири, мабуть, перебували у доброму настрої.
Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:
– Комівояжери! Гендлярська зграя!
Кондуктор Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце, а в русі як такому – в подоланні простору. Шляхетну ідею руху не повинні були каламутити нікчемні справи земних пігмеїв, їх вульгарні торгові операції і шахрайські афери. Станції існували не для висадки і посадки, а щоб відмірювати шлях, їхнє калейдоскопічне миготіння свідчило про перемогу швидкості, доказом поступу в русі.
Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонів, з іронічною гримасою споглядав на задиханих пань і панів, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зі стусанами на всі боки – зайняти місце, обігнати иньших людиськ з того ж метушливого стада.
– Отара! – спльовував він крізь зуби. – Так, ніби світ завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась пані В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.
Дійсність, проте, рішуче не бажала визнавати його принципів. На кожній станції люди ломилися у вагони все так само настирливо і розлючено і все з тією ж корисливою метою. Зате і Боронь мстив їм як тільки міг за будь-якої оказії. Про неабияку суворість кондуктора свідчив вже сам вигляд його вагонів: ніколи вони не бували переповненими, ніколи не виникало там горезвісної тисняви, яка стільки крови попсувала його колегам.
Як він цього добивався, які вживав засоби для досягнення ідеалу, про який лише мріяли товариші по праці, невідомо. Але факт залишається фактом: навіть у свята, в пору найбільшого переповнення, вагони Бороня зберігали пристойний вигляд – проходи вільні, в коридорах можна дихати стерпним повітрям. Місць додаткових і на стояка Боронь не визнавав.
Самовідданий і ревний у виконанні службового обов’язку, він і пасажирам не давав спуску, вимагаючи неухильного дотримання всіх розпоряджень зі справді драконовою суворістю. Не допомагали ні хитрощі, ні влесливі домовленості, ні спроби дати «в лапу» – Боронь не продавався. Кілька разів навіть писав скарги на кривдників, а одного типа навіть виляскав по щоках, зумівши при цьому викрутитися перед начальством. Траплялося і так, що десь на півдорозі на глухому полустанку, а то і просто посеред чистого поля він ґречно, але рішуче висаджував з вагону знахабнілого пасажира.
За всю свою довгу службу тільки двічі зіткнувся кондуктор Боронь з гідними пасажирами, що більш-менш відповідали його ідеалу мандрівника. Першим представником цієї породи, що так рідко зустрічається, був якийсь безіменний волоцюга без гроша за душею, що проник у купе першого класу. Коли Боронь зажадав у нього квитка, обідранець дуже переконливо розтлумачив, що квиток йому зовсім без потреби, їде він просто так, без мети – в нікуди. Йому подобається їхати, от і все. І кондуктор не тільки визнав його цілковиту рацію, але і всеньку дорогу турбувався про зручності для рідкісного гостя, нікого не впускаючи в зайняте ним купе. Та ще й згодував приблуді половину своїх харчів і навіть розкурив з ним люлечку під час захоплюючої бесіди на тему: подорожі абияк.
Ще один такий справжній подорожній попався йому кілька років тому на шляху з Відня до Трієста. Ним виявився якийсь Шигонь, здається, поміщик з Польщі. Цей симпатичний суб’єкт, вочевидь, добре забезпечений, теж проник до першого класу без квитка. На питання, куди прямує, відповів, що пункт неважливий, куди привезуть, туди і гаразд.
– Коли так, – відказав кондуктор, – вам, мабуть, краще за все зійти на найближчій станції.
– Ще чого! – обурився багатий заєць. – Я неодмінно повинен рухатися, мене жене вперед якась сила. Виправіть мені квиток на свій смак, куди вам подобається.
Відповідь настільки зачарувала кондуктора, що він дозволив зайцю їхати до кінцевої станції безкоштовно і більше не докучав. Шигонь цей, напевно, вважається пришибленим, думав Боронь, нехай, зате скільки любови до процесу руху!
Так, не перевелися ще на білому світі справжні мандрівці, але вони були рідкісними перлами в морі людської нікчемності. Боронь частенько з розчуленим зітханням повертався думками до цих двох своїх подорожніх зустрічей, гріючи душу спогадами про безкорисливих мандрівників…
Відкинувши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь рівномірний перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.
Ґазові ріжки під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію ґазу, який підживив померклі лямпи. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в’їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…
Раптово кондуктору здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.
– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…