Мумія
Небо накинуло на себе важке, олов’яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.
Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.
Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.
– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.
– А де ж би? На даху?… Тут! – бурмотів дверник.
Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.
– Ну, де? Не жартуйте, пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…
– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..
– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…
– А де комірниця?
– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…
Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.
Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір’я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.
Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».
Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.
Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.
Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.
Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.