– Ель-Азрак! – покликав Джин-Падишах.
З гурту Джинів виплила наперед і вклонилася володареві цілком синя постать. І тільки мій погляд впав на нього, вся моя душа затріпотіла. Світляний вир підхопив мене й поніс у безмежне сяйво радости, в безкраю насолоду.
А Джин-Падишах сказав:
– Покажи цій людині те її минуле, що ти добре знаєш.
Тепер я відчула, що цей синій Джин був мені надзвичайно близьким, невимовно милим, таким «своїм», як мої найкращі мрії, думки, почування. В той момент я не мала на світі нічого мені ближчого. Мене тягло прилинути до нього й сказати йому щось таке потрібне, важливе, глибоке… Але – що саме? Що? – Я не знала. Чи забула?… Неясна тінь лягла на пам’ять, затьмарила думку. І в тім, що я не мала сили витягти з душі того, що було так потрібно, струмочком пробігла туга, смуток, жаль… За чим, по чому? Ті згадки були десь так глибоко, що викликати їх нагору – даремні зусилля…
Все це блискавкою переломилось в моїм єстві, поки Синій Джин робив рух, немов розсуваючи незриму заслону. Рукава його вогнистої одежі розгорнулись, як крила, а межи них я побачила…
Кам’яне місто, недосяжне, як орляче гніздо, висить на стрімких, голих скелях. Скелі рожеві й червоні, з фіялковими й блакитними тінями. Місцями вони леліють перламутром, мов масивні морські мушлі. Над річкою перекинено міст з важких, кам’яних брил. Але ж в річці майже нема води: вона вся пересохла від спеки, тільки зеленою стяжкою в’ється струмок по білому полю обточених гальок. Довкола міста високі, зубчасті з цимбурами вежі. Мигтять вузенькі, затінені вулички. На будинках – плесковаті дахи, між домами – стрункі, цяцьковані мінарети. І скрізь, між цими кам’яницями – букети – снопи пальм. Їхні темні, зірчасті листя мов вдушено в синє небо, по якому котиться немилосердно палюче соняшне коло. Аж здається, небо дзвенить від спеки, як перевернений над землею гігантський келих, з котрого ллється невпинне, тремтяче сяйво.
На пригорку, мов пухнатий килим, – красний сад, повний запашної, зеленої прохолоди. Я – в ньому, поміж кипарисами, юками, деревоподібним папороттям, соковитими, важкими агавами. А між цими велетнями безліч високих, вкритих ріжнобарвними квітками, троянд.
І тут, і там троянди оплутали дерева, переплелися між ними, творючи між групами зелених стовбурів чарівні, живі, квітучі хідники. Вони мліють під сонцем, що точить з них п’янючий аромат. І цей аромат змішується з запахом гірких мигдалів, що його видають з себе величезні дерева заквітчаних олеандрів. Широкі їхні квіти розтулились, як рожеві уста, що п’ють свіжий затінок померанцевих та цитринових дерев, на котрих одночасно виблискують і золоті овочі й чисті, воскові квіти.
Від барв і пахощів точиться голова, співає серце, космічна безжурність сповнює нею істоту. Мов усмішка чарівна, в цій нерухомій гамі кольорів і ароматів перебігають по висипаних піском стежках гаптовані золотом бажанти. Білі пави з позолоченими ногами й дзьобами – живі квітки – сріблистою хмаркою підносяться в повітрі й зникають за рослинними запонами. Ніжні газелі проводжають мене здивованим поглядом своїх карих, майже людських очей; білі крілички стають на задні лапки й рубіновими очками запитують, куди я йду?
А я простую в долину, де виблискує вичарований мистецькою рукою з мармурового мережива білий палац. Сталактити, що оздоблюють його колюмни, ллють сяйво, як водограї воду. Я помічаю, що це вражіння навмисне викликано вправленими в них довгими пругами полірованого срібла. А там і там втиснуто шматочки люстра, що осліплюють при погляді на мозаїчні орнаменти. Я – перед кованими, мережаними дверима, за візерунками яких жартівливо бризкає, дзюрчить та сміється запашна вода в мармурових водозборах.
Я йду швидко знайомими сходами до своїх покоїв у роговій вежі. Одчиняю велике вікно з маленьких, круглих, барвних скелець і дивлюсь додолу. Там метушаться й плазують люди. Півголі, кощаві, в пошматаних лахах. Крізь діри зяють роз’ятрені рани, червонаві синці від бичів. Повні розпуки, ті люди мовчки поквапливо роблять якусь працю в землі. Здається, вони викладають дрібними камінцями дно водограю. Он інші наносять нову землю на круглий пагорок, ще інші рівняють та вицяцьковують доріжки. А над тим плазуючим, змученим людом стовбичать, мов витесані з гебану, товсті, безвусі постаті кремезних муринів-доглядачів з трійчатками в руках, що раз-у-раз гуляють по спинах плазуючих робітників.
Яка дисгармонія! Який разючий дисонанс між природою й людьми у ній!.. Але ж я дотепер не бачила цих людей, і вони не подібні на мені знайомих. – За що їх катують? – подумала чи може сказала вголос. І чую відповідь:
– Світла зоре! Це ж нові бранці твого татуся. Невірні. Вони себе звуть «християнськими лицарями». Он поміж ними й їхній найстарший шейх. Багато їх було, і бились вони завзято. Та не встояли проти славутного шейха Ель-Азрака, якому нема рівного поміж нашими вояками. От вони биті – й несуть свою долю!
Оглядаюсь: біля мене вже немає Джина, натомість стара жінка, вся загорнена в білий завій тонкого мусліну, її зів’яле, зморщене обличчя, – як злежалий інжир.
Та це ж моя хова[30] – Зораїда. Тобто ми звемо її – «Зораїда», бо ж тяжко нам вимовляти її чудернацьке й немельодійне нашому вуху наймення «Гореслава». Вона також невільниця, бранка з далекої, дуже далекої країни. Привезено її ще замолоду з міста, котре стоїть на великій ріці. Дорого було за неї заплачено й було чимало клопоту, поки її здобули. Але ж моя неня, як ще була живою, конче хотіла для мене хови зі «Скитів», бо ці люди визначались хоча й запальною, але лагідною вдачею, бистрим розумом, вигадливістю й особливим умінням виховувати дітей. Мати моя пам’ятала, що славнозвісну володарку Єгипту, Клєопатру, так само, як потім візантійського цезаря Юліяна, виховали Скити-невільники, привезені з берегів Бористена. От чому зі мною Зораїда. І я радію тепер, побачивши її біля себе, бо ми любимо одна одну, як рідні. Але в цей момент її слова про невільників, що плазують в садку, під вікном моєї вежі, дратують мене, і я кидаю їй уривчасто:
– Ти могла б мати до них більше співчуття, хиба забула, хто ти сама?
Зораїда втуплює в землю очі й притискує руки до серця.
– Я була дівчиною й не мала зброї в руках, як мене зайнято, світла королівно! А вони – мужі й лицарі. Коли вони не вміли полягти в бою… – тихо говорить вона. Але ж я перериваю її мову:
– Принеси мені для них їжі, ліків, одягу…