Ось ми вдвох із Зораїдою, закутані в однакові завої, з повними руками обережно йдемо темними коридорами. Нечутна наша хода, лише ніжно дзеленчать мої довгі, аж до плечей, кульчики. Вони з тонкої золотої павутини-філіґрані, обсипані перловою росою, але я зриваю їх, щоб не видавали звуків. Ось ми вже між нещасними бранцями. На їхніх блідих, білих обличчях горять нужденні очі. Поранені руки тягнуться до нас зі всіх кутків. Бранці щось говорять мені, та я не розумію їхніх слів. Я знаю тільки один їхній вираз і повторяю кожному з них: Valgame Dios!
Відчуваю, що на чужині, в неволі, нема солодчого ліку, як ласкаве слово у рідній мові.
Але найбільше жаль їхнього «шейха». Йому, вже старому, закутому орлу, – моя найбільша увага. І я бачу його вдячний погляд, яким він милує мене, мов рідну доньку… Може, й у нього десь там така ж донька, як я!..
І часто-часто далі відбуваються ці наші потаємні відвідини. Але ж потім я вже ніде не бачу більше тих бранців.
– Де вони, Зораїдо?
Тиха відповідь:
– Їх відпущено, королівно! – і вона втуплює в землю очі.
Я не питаю більше, бо знаю: даремно й питати…
Чи минули дні, чи роки – не знаю…
Мені радісно до сліз. Я бачу рухливу метушню у всім дворі й у палаці. Чую співи, музики, сміх, гармидер. Хова з лукавою посмішкою провадить мене до заґратованої галєрії над мармуровим внутрішнім двором, де збираються в часі особливих урочистостей.
На різьбляних колюмнах – навкруги всього двору – широкі балькони. На них серед м’яких килимів, вишиваних подушок, під кущами квітів, поставлено силу маленьких, слоновиною й сріблом інкрустованих столиків. За столами повно гостей. Ось, посередині й сам мій тато – великий шейх і славний володар Толєда. Він в білому дорогому тюрбані, заквітчанім білою трояндою. Яка розкішна сьогодні на ньому одежа! Але ж і обличчя небуденне, не таке поважне, майже суворе, як щодня, а веселе й грає видимою радістю.
Попліч тата – молодий шейх. Гарний, як день ясний, з очима темними, як ніч; але ж блискучими, як зорі. Увесь він – у синьому вбранні, рясно оздобленому сапфірами. Вони при кожному русі грають ріжними відблисками синіх вогників.
– Хто він? Хто?
– Не вгадала? Ель-Азрак – «Синій Лицар», – шепоче у вухо Зораїда. – Тільки ж що ті казкові сафіри? Не барву, що вибрав він собі, а його лев’ячу хоробрість треба було б зазначити в найменні. Не Ель-Азрак, але ж Аслан годилося б його звати.
А й справді, він як арслан – молодий лев!..
Гості бенкетують. А в дворі, довкола водограю, в мальовничій групі, як Гурії в раю, прекрасні дівчата. Вони грають і танцюють. Арфи, лютні, тамбурини, гузла, кинори – мов струмочками на срібні миси, ллють ніжні мельодії. Беззвучно, як сон, як вихор трояндових пелюсток, в’ється хоровод.
Але мало хто з гостей звертає увагу на музики й танцюристок. Всі прислухаються до розмови, що провадить мій тато з синім шейхом, у якого так сяє обличчя. Ось він схиляється, ніби хоче поцілувати татову руку, як це роблю я, коли маю від нього подарунок. Таж батько тільки міцно стискує руку юнакові й говорить, видимо, ласкаві слова. Тоді юнак стає серед балькона й витягає з-за пояса блискучу, тоненьку дику. Все затихає. Замовкли музики, немов у статуї перетворились танцюристки-альмеї.
Синій шейх щось говорить. Що? – майже не чути його слів, бо ми й дуже далеко й дуже високо над ним. Я лише все бачу крізь густі ґрати, за якими ніхто не бачить нас… Ось юнак скінчив і дикою торкається своєї руки. Краплини його крови стікають на білу, мармурову підлогу. Батько підводиться з свого місця й обнімає шейха. Страшний галас, вигуки, брязкіт посуду й зброї, голосні музики…
Я знаю, що це. Це шейх Ель-Азрак присягає своєю кров’ю на вірність моєму татові. Тепер їхня кров – одна, до смерти. А радість загальна тому, що з’єднались докупи найзнатніші маврські роди.
І знову все гуде в казковому бенкеті. Так весело дивитись на цей гук!.. Я сміюся, не знаючи чого; плещу в долоні, хочу стрибати й співать…