Десь унутрі виринала надія, що ось з-за машкари старої, страшної баби-яги з’явиться вчорашня молода, гарна жінка. Може, може знову повториться те, що було вчора.
Але стара безгучно й майже байдуже говорила своє.
– Ні з панями, ні з панянками не заводись. Тримайся свого, яке воно й не є погане. Тримайся мужиків, як воша тримається мужицького кожуха. У школах учися, розуму доходи і все це людям преподай!
Закашлялася. Потім щось говорила таке, чого не розібрав. Ніби якусь молитву, закляття. Чув лише:
– Чоловіче, Миколаю, де я тебе поховаю? Поховаю у могилі, щоб по тобі вовки вили. Поховаю під столом та накрию постолом, поховаю під лавкою та накрию халявкою…
І що більше прислухувався до цього шепотіння, то більше чув щось від вчорашнього, нічного, від тих слів: – Ой, милесенький ти мій, ой, коханесенький… Тільки… тільки… треба ще чогось, ще щось… Ще хвилина, одна хвилина й знову повториться оте вчорашнє.
Сперло у грудях, притисло тягарем, змусило зігнутися.
– Чи це вона? Ой, Господи…
Вдивлявся міцно, щосили напружуючи зір, і приглядався до того старого, змиршавілого, що сиділо й щось хрипіло на кожусі. І що більше вдивлявся, то більше здавалося йому, що це вона. Ось стрепенулася качка над річкою, а ось жінка над водою руками розвела й полощеться у воді, як та качка, що милася там над річкою. Там на дошці випростувалася… Ну, то ж вона…
– Чи це ти, мила, дорога…
Відповіді не чув. Тільки господар, узявши його за руку, легенько підштовхнув.
– Ходім вже, паничу… Бабуня вже втомились…
Ще вночі пробував Самійло вибратися з хати до лазні. Але як тільки встав з лави, на якій лежав, і підсунувся до дверей, господар теж заворушився на ослоні і мовив:
– А я вам дорогу покажу…
Вийшли на двір обидва. Вернулися разом до хати.
На другий день рано, забравши все своє манаття, обидва з Пархомом почали прощатися з господарем. Дякували. Він відповідав:
– І вам теж дякую…
На вулиці їх вже чекав натовп.
– А чого вони?
– А як же? Треба відвести до хвигури… Такий порядок…