Проводило їх майже все село.
Селяни сині, скорчені, у постолах і босі, баби брудні в полатаних спідницях, діти з величезними головами, що нагадували голодних котенят, якісь дівчата, хлопці.
– Це все ті, що пили наш самогон… – упевняє Пархом.
Йшли всі троє разом: Самійло, Пархом і Артем. Позаду сунув натовп. Чого саме йшли вони – ніхто не знав. Така вже поведенція в тих сторонах, що всякого, з ким пилося чи їлося разом, з ким приятелями розходишся, треба відвести принаймні до сільської хвигури.
Люди йдуть, курять, обмірковують, хто й що має робити, коли відведуть гостя. Баби, трохи підхмелені й свавільні, пробують щось співати, але пісня чомусь увірвалася спочатку. Щось не йде, та й до того чоловіки чогось смутні, а панич, той, що попереду, то як з хреста здійнятий.
Правда, з «мамою» жарти не в жарти, вона вже людину добре вимучить, як візьме її в свої руки, але попович нехай дякує Богові, що таке перейшов. Вся пиха й молодеча примха та різні панські викрутаси як рукою здійме.
Йдуть, розбалакують про все, що на язик та на пам’ять наплине.
Сивий туман з-над річки повзе полями, плутаючись якимось лахміттям на вершках сосон. Прип’ять у ранньому холоді кучерявиться білими пінястими гребінцями. Накрапає дощ. Під дощем мокнуть і здуваються на хатах зелені від моху старі солом’яні стріхи, куряться напіврозвалені комини, дим з них білими охлапами падає за селом. Хати чорні, небілені, з маленькими вікнами, будовані з грубих, соснових брусків.
За селом хвигура – високий, дерев’яний хрест з білим, вишитим хвартушком. Від нього – проміж піль – вузька, довга дорога, що зникає десь на закруті.
– Ходімо хучій… – пропонує Артем, – а ти Пархоме не спішися… – додав якось боком.
Пархом зрозумів. Скоротив слухняно крок і, затримуючи бабів позаду, завів з ними якусь розмову. Артем почав говорити хутко, мов відрубуючи слова:
– Це ніяке чудо чи диво. Людей треба вчити, мусимо стримувати їх від гріха. А школа своя є? Нема… А наука? Нема… хто ж порятує від п’янства та мужицької сваволі? Ніхто… Хто стримає їх у грісі, як не навука старих?
– Але ця молода… молода… А ця стара… Розсипається…
– Ну й що ж? Наші баби знають такі трави, від котрих старе молодіє…
– Але чому я осліп? Чому я бачив молоду?… – не погоджувався попович.
– Очі заморочить… Є таке на світі, що й вчені не розгадають. Але людей у вірі вона тримає, тримає. Чого ж більше треба? Бо коли розпуститься наша поліщуцька земля, розіп’ється, темна й невчена, коли збідована й голодна щодня допадеться вона до гріха й житиме ним – яка користь із неї?!..
– Користь?! Для кого користь? – перепитав попович.
– А звісно, для кого?… – Деякийсь час мовчав, а потім, мов рубнув: – Для Батьківщини…
І тут тільки почав Самійло вдивлятися в цього низенького, миршавенького поліщука, що з виглядом удільного князя з якогось деревлянського князівства стояв неподалік від нього й дивився на поповича ніби зверху вниз. Він був, отой поліщук, високий-високий. І чомусь відступив перед ним Самійло крок узад.
– Чи це не з тих, що за Ольги людей розривали на деревах?