«Годимося!» – залунало кругом, і парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двір. Пані Зофія припала йому до ніг. Підняв її і посадив на канапі.
«Заспокійтеся. Це, гадаю, найкраща розв’язка, якої тільки можна було добитися. Дітям і так треба ходити до шкіл, а щодо маєтку, то я вже буду добре дивитися управителеві на руки».
Дідич ходив по покою і сопів.
«Дякую вам, отче кузине, – сказав, простягаючи до пароха руку. – Але це вимушена присяга».
«Що?»
«Вимушена присяга, кажу. І невже ж я зв’язаний нею супроти моїх власних хлопів, та ще роззвірених як тічня?»
«Але я зобов’язаний перед ними, а ви передо мною! – відповів рішучо парох, і очі його запалали насилу здержуваним гнівом. – Як чесний чоловік, ви повинні знати, що ваше поведення з селянами було гірше ніж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час і так довго тягнувся. Присяга – річ свята, і ви її мусите додержати. А коли ні, справа буде між вами а мною. Не гороїжтеся! Мене ви не настрашите. Мої предки були більшими панами, ніж ви, перед фізичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боці».
«Отче!»
«Пане!»
Очі їх стрінулися з собою.
В гостинній зробилося тихо. Ніхто не смів пари з уст пустити. Здавалося, що навіть годинник перестав тикотіти. Аж дідич похилив голову.
«Отже?!» – спитав священик.
«Ну, так…» – вицідив крізь зуби пан і казав собі подати води. А парох:
«І ще одно. Заки виїдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою».
«Це родинна справа».
«Я також, хоч і здалека, але до родини належу, а коли б навіть і не належав, то совість велить мені, щоб тая загадка була раз розв’язана, мій пане!»
«Води! Скорше, скорше води! Темно мені. Запаліть більше свічок».
Всі кинулися до пана, і за хвилину він не жив. Стався з ним припадок на тій самій канапі, яку купив за виграні в карти гроші.
Під вікнами почулися крики. Народ бентежився, чому не від’їжджають пани. На ґанок вийшов парох.
«Пан не поїде. Він помер. Не вірите мені?»