«Віримо, але якось дивно».
«Як дивно, то най двох найстарших гадзів прийдуть і подивляться».
«Не треба, не треба. Най з Богом спочивають».
І розійшлися. Як поховали пана, за трумною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.
По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасти, що перше.
Але пані не згодилася. Казала, що недаром цілувала хрест, щоб більше не вернути. Аж діти підросли, і оженився найстарший син та перебрав маєток. Але тоді вже і панщини не було. І ціла тая пригода пішла в забуття, як не одно в світі; пам’ять наша коротка. Але є, мабуть, якась невидима книга, в котрій записують усе, добре і зле, щоб звести порахунки. В книзі нашого двора «debet» було більше від «hebet»[13]. І тому він засуджений на запустіння. Маєток парцелюють, а що ж варт двір без маєтку? Це вже не двір, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?
– Мабуть, що так.
– Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість якась мусить бути і що жаден гріх, жадна кривда не минає безкарно.
– Говорите, як священик в церкві. Але, правда… того священика, про якого ви розказували, я пізнав з ваших слів.
– Невже ж?
– Так. Це був мій дід.
Лице Ксаверія видовжилося і закам’яніло з дива.
– А Гертруда…
– Панна Гертруда, – повторив слуга, і очі його стали рости, рости аж до розмірів двох шиб у вікні…
Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. «Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені».
Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорювала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи, як бабське літо круг корча.
Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоби Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав. Але заснути не міг. Сонні мрії снувалися дальше поперед очі і ніби казали йому: піди й переконайся, чи все те правда.
Встав і пішов до салі. Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам. Усміхнена паня зі шнурком перед кокетливо гляділа на нього і ніби казала:
«І ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?»
Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі. В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До иньших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.