Тео не опирався, дозволивши Меллорі Хардисон одягти собі на голову гумову шапочку з мікроелектродами. Я стояв і спостерігав. У самих лише трусах і в світло-синьому гумовому ковпачку хлопчак скидався на маленького плавця, що наготувався пірнути в басейн. Меллорі старанно розрівняла складки та поцікавилася, чи йому не тисне. Я переклав, Теодор заперечно мотнув головою. Шапочка під гумою мала лише два потовщення завбільшки з фалангу вказівного пальця, та їх було розміщено під потилицею, тож вони не заважали. Наостанок асистентка додала, що виставила кондиціонер на 65 градусів[63], щоби шапочка не парила під час сну, та пішла. Після того малий ще цілу годину грався з конструктором — не хотів влягатися. Мені вдалося затягти його під ковдру лише за двадцять до одинадцятої.
Я вимкнув світло й ліг поруч із сином.
— Ми більше не поїдемо до озера? — запитав хлопчак.
— Поїдемо. Ми тут лише на одну ніч. Чи тобі не подобається?
— Подобається, — особливої впевненості в його голосі не вчувалося. Я подумав, що якби не LEGO, йому зовсім не сподобалося б. — А це нащо? — Тео торкнувся долоньками шапочки.
«Почалося».
— Е-е… це щоб ти краще спав, — викрутився я.
— А де твоя?
Я хмикнув.
— Я вже дорослий, мені не допомагає.
— А-а…
Раптом згадав про прохання Енді Далтона — вистромив із-під ковдри руку й увімкнув один із нічників. Лампа затопила спальню ледве вловним зеленкуватим світлом.
— Тату, дивися, — Тео показав рукою на стелю. — Зірки!
Задерши голову, я вгледів, що стелю обклеєно флуоресцентними зірками, з яких склалося кілька химерних сузір’їв. У млявому світлі нічника зірки палали, наче справжні.
— Ага, бачу.
— Клас!
Ми не пролежали мовчки й хвилини, коли Тео смикнув мене за руку.
— Тату…
— Що?
— Хочу туди, де дивляться на зірки.