– Ти плутаєш зовсім різне, – розважливо відповіла Індія. – Ілля хороший, але це інакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом відтоді, як ти народилася. Ти й надалі моя сестра, і де б я не жила, що б я не робила, це не зміниться. Ми разом.
На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолійний вираз.
– Знаєш, – озвалась вона, – я колись мріяла бути як ти. – Помітивши, як кутики губ Індії смикнулися вгору, дівчина задерикувато випалила: – Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зі мною проводила, ти могла на рівних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класі, надивившись на тебе, я пробувала малювати комікси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрібні клапті й викидала. Я навіть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцові» стільки сторінок немає, скільки разів я над ним засинала, але зрештою дочитала. Ніфіга не в’їхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотіла бути як ти.
– Але тепер уже не хочеш, – із сумною усмішкою на півобличчя проказала Інді.
– Річ не в тім. Не в тобі, розумієш? Просто… – Рута насупилася, добираючи слова, – я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаєш, у десятому класі ти малювала круті моделі одягу? В тебе ще альбом з ескізами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скільки мені тоді було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твоє ставлення. Мені здавалося, ти мрієш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, і мені теж забаглося мріяти. Я не уявляла про що й навіть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула більшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. – Інді подалася назад, однак Рута того не помічала. – Річ не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, і я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвідомити, що з кожним днем стаю дедалі менше схожою на ту жінку, якою мріяла стати, коли мені було п’ятнадцять, і… і… вже нічого не можу із цим удіяти. Я страшенно боюся цього: повертаєш не туди, обираєш не те, потім намагаєшся цьому відповідати й зрештою перестаєш бути собою. А коли спохоплюєшся, то розумієш, що вже зовсім, зовсім пізно.
– Знаєш що? – вигнула брову Інді.
– Що?
– Ти перечитала сучасної літератури.
– Та ну тебе…
Попри те що в голові гніздилися не дуже радісні думки, Рута начепила на обличчя банальну усмішку. Вони віддалялись, і ні вона, ні Індія не могли нічого із цим зробити. Їхні виняткові спорідненість і близькість зумовлювала, напевно, ідеальна різниця у віці: не дуже велика, через що Індії було цікаво з Рутою, й не мала, завдяки чому сестри не перетворилися на суперниць. Інді тішило, що поряд завжди була союзниця, яка її обожнює. Рута ж була рада йти всюди, куди тільки старша сестра її брала. З віком ця різниця відігравала дедалі меншу роль. Вони дорослішали, обростали знайомствами та – як наслідок – відступали щодалі одна від одної.
У грудях знову сколихнулося бажання змінити тему.
– На коли плануєте весілля?
– Ми ще не думали.
– А житимете де?
Батько Іллі, Георгій Ісаєв, був власником приватної стоматологічної клініки в Рівному, тож із квартирою проблем не мало виникнути. Рута цікавилася містом.
– Спочатку треба довчитися. І мені, й Іллі. Потім вирішимо, але я хочу залишитися в Рівному. Нікуди не їхатиму.
– І ти йому готуватимеш? – підкинула підступне запитання Рута.
– Так.
– Справді?
– Ну-у-у… – Інді витягнула губи й лукаво всміхнулася. Вона ненавиділа куховарити.