– Де ти? – голос Аміни був звично тихим, але поза тим у ньому завібрували якісь нові, тривожні нотки. Мати здавалася наляканою, і Рутина злість несамохіть почала випаровуватися.
– Гуляю, – відрубала вона. За мить промовила м’якше: – Просто гуляю.
– Йди додому.
Рута спочатку проігнорувала материні слова.
– Навіщо ти розповіла йому? – ображено запитала вона. – Ти ж пообіцяла, що не казатимеш.
– Йди додому, – повторила Аміна.
І це мало би прозвучати як наказ, але чомусь скидалося на благання про порятунок. Рута збентежилася. Що могло статися? Григір побив її? Дурниця. Бути такого не може. Навіть коли вона й Індія були зовсім малими, батько ніколи не підіймав на них руку. Міг прикрикнути, але жодного разу й пальцем не зачепив.
– Мам, я прийду. Все нормально. Ще ж не пізно. Мені треба трохи часу…
Аміна її недослухала:
– Негайно.
У Рути виникло відчуття, ніби всі її органи, смикнувшись, зсунулися на кілька сантиметрів донизу.
– Що трапилося?
– Ти потрібна своїй сестрі.
– Інді в Рівному? – Дівчина спинилася, втупилася в темну, ледь вкриту брижами гладінь озера. Вони розмовляли кілька годин тому, й Інді запевнила, що раніше за п’ятницю додому не повернеться. – Ма, вона сказала мені, що…
Телефон біля вуха видався підозріло тихим. Рута, поглянувши на екран, виявила, що мати розірвала зв’язок. Секунду-дві вона здивовано супилася, потім швидко набрала сестру. Виклик пішов, однак Інді не відповідала. І тоді Рута майже бігом припустила геть із Лебединки.
Попрямувала до ЦУМу. Там можна сісти на маршрутку й через дві зупинки вийти на Грушевського. Так буде швидше, ніж пішки.
Коли Рута проминула «Злату Плазу», телефон знову завібрував. Не подивившись на екран, дівчина притулила його до вуха та відповіла:
– Мам! Алло! Що сталося?
– Привіт…
– Хто це?