Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:
— Ще працюватимеш?
Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.
— Та так… Хочу дещо глянути, — не повертаючись, відповів росіянин.
— Як знаєш, — позіхнув Левко. — Я валю спати. Добраніч, старий!
— Добраніч, Лео, — неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.
Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло…
Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець поринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбируючи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії, але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як майбутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребував користатися нею як відправною точкою для розшуків більш достовірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо й Амазонки» — книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Лареса[51] — отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.
О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звичаїв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…
Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:
— Лео, прийом!
— Кажи бігом, бо я вже йду. — У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltåg[52], який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.
— Збирай на завтра пацанів! — гукнув згори Семен.
— О’кей. А для чого?
— Поговоримо про Паїтіті.
Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.
— Що ти сказав?
— Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.
Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.
— Ти хочеш… — Він не договорив.
ebooksa