Твердиня

— Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш розвинутим народом. Як Мачу-Пікчу — ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.

— Звідки ви знаєте? — не втримався Левко.

— Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, тільки камені (якщо порівнювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.

Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечітким, безформним.

— Де це? — прошепотів українець.

— У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кілометрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.

— Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? — перепитав Левко.

— Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.

— Як? Яким чином ви туди потрапили?

— Випадково… — ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.

— Фотка розпливчаста, — недовірливо прогудів він. — Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photoshop. Які ще є докази?

Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зранку карту з собою. Він зітхнув:

— Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, мали письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити в Твердиню. Бо Паїтіті — єдине місце, де воно збереглося.

Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.

— Не вірите? — Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирався. — Моя майстерня зовсім поряд — на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. — Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.

Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав зморене обличчя шведа.

— Я наполягаю. — Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.

Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно розпрощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенгта, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність… ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незрозумілому імпульсу: