Твердиня

Що було справді прикро, то це те, що Левко зігнорував останню із записаних Семеном дат — 24 квітня 2013 року. Цього дня у місті Савар (неподалік Дакки, столиці Бангладеш) обвалився восьмиповерховий комплекс «Rana Plaza», в якому розташовувались фабрики брендового одягу, десятки банків і магазинів (загалом працювало п’ять тисяч людей). Майже три тисячі працівників опинились під завалами, з них не вижило понад тисяча. Про трагедію трубили по всіх ЗМІ, починаючи з того дня, коли вона сталася, але Левко на той момент уже забув про перелік дат, списаний росіянином зі стін Чорної кімнати. Другу половину середи, 24 квітня, хлопець безцільно тинявся по Рівному, радіючи з того, що на вулицях рідного міста так мало рудих чоловіків.

А в цей час зіжмаканий аркуш із датами катастроф догнивав на сміттєвому звалищі неподалік Рівного, що на заході України.

8 лютого — 26 квітня 2011

Київ

21 вересня 2012—15 травня 2013

Київ — Рівне — Кіровоград — Prešov (Словаччина) — Київ

7—27 червня 2013

Москва (Росія)

Післямова

Задумка «Твердині» зародилась задовго до того, як у моєму мозку замерехтіли перші картинки з технотрилера «Бот», втім, «Бот» з’явився на рік раніше за «Твердиню». Я взявся за «Твердиню», але скоро мусив відкласти рукопис (чого я страшенно не люблю робити, бо майже завжди… десь у семи випадках з десяти… залишена на потім ідея стліває до чорноти, скисає, неначе чашка молока, що простояла, необачно залишена на сонячному підвіконні, двадцятиденну відпустку). Якусь одну причину виділити важко. З одного боку, написавши шістдесят перших сторінок «Твердині», я несподівано (з легким моторошним поколюванням у грудях) усвідомив, на що замахнувся. Стівен Кінг порівнював процес написання роману з викопуванням кістяка доісторичної тварини. Письменник надибує «скелет», частина якого виходить на поверхню, зазвичай не маючи уявлення, що ховається в глибині, не осягаючи ні форми, ні розмірів своєї знахідки, і після цього береться цей «скелет» видобувати. Почавши «Твердиню», я гадав, що натрапив на рештки звірятка завбільшки з кімнатну собачку, якого-небудь шаблезубого пекінеса чи щось таке, але згодом, старанно й обережно відгортаючи ґрунт довкола «скелета», виявив, що віднайдена мною тварюка цілком імовірно відгризала голови тиранозаврам з такою ж легкістю, з якою ми відкорковуємо пляшку вина. «Тварюка» була величезною. «Тварюка» була потужною і складною. Я розумів, що роман не може стати подобою «Пляжу» Алекса Гарланда, цікавою, але пласкою історією про друзів, що надибали в Таїланді ізольовану від світу общину відлюдників. Я мусив більш ґрунтовно пропрацювати мотивацію вчинків Джейсона Х’юз-Коулмана і його команди, ретельніше обдумати технічні деталі (кількість і типи гелікоптерів у книзі, потужність генератора тощо — це не тривіальні вигадки, а акуратно підібрані подробиці, без яких існування в такій глушині, як Мадре-де-Діос, є неможливим), вплести в сюжет суперечливі факти альтернативної історії. Зрештою — я мусив вигадати неіснуючу писемність! І я закляк, наче людина перед розчиненими дверима ліфта, котрій замість тьмяно освітленої і трохи смердючої кабіни відкрилась холодна чорнота глибоченної шахти. Я знав, куди копати, проте не копав, побоюючися, що не здатен зібрати той «мега-скелет» докупи.

З іншого боку, наприкінці 2010-го, паралельно з появою перших сторінок «Твердині» і вичавлюванням з себе останніх абзаців «Любові і піраній», окреслилась фабула технотрилера «Бот». Я вештався пустелею Сахара на заході Єгипту і в буквальному сенсі переживав наяву окремі епізоди з «Бота» (присягаюся: були моменти, коли я почувався глядачем у кінозалі, а іноді — й того більше — персонажем власних фантазій). Я не хочу сказати, що «Твердиня» є вторинною стосовно «Бота» (по-перше, про це не мені судити, а по-друге, здається, швидше навпаки — фабула «Твердині» ширша). Просто «Бот» тоді здавався не настільки сюжетно викрученим, більш струнким і прямим, а в прямих тунелях, як відомо, ще на початку можна розгледіти світло з виходу вкінці. Останньою гирькою, що перехилила шальку терезів, стала моторошність «Бота». Три епізоди — перша зустріч з інфікованим нанороботами малюком у пустелі Атакама, «побачення» Ріно Хедхантера й мертвого Вілла Ноланда, а також момент, коли один з хлопчаків начепив на себе зрізане з чилійського селянина обличчя, — немов оскаженілі від запаху крові пітбультер’єри щоночі кидались на мій мозок і шматували його. Я не став упиратись, відклав «Твердиню» і взявся за «Бот» (до слова, щойно перераховані епізоди лягли на папір, «пітбультер’єри» вшились… писання — також свого роду непогана психотерапія… хоча, як подумати, чи є сенс лікувати того, хто схотів стати письменником?). Іноді з почервонілими від безперервної роботи очима я подумки повертався до «кістяка» покинутої фабули, фрагменти якого, наче вершечок айсберга, манливо стирчали над землею, і міркував: що там — унизу? А ще думав про те, наскільки чесний сам із собою: я справді притримав «Твердиню» чи… відмовився від неї?

Робота над технотрилером «Бот» завершилась на початку весни 2012-го, проте я не ризикнув відразу по тому «відкопувати» «Твердиню». Натомість взявся за «Бразиліаду» — третю частину «Навіжених» (просто відчуваю, як у доброї половини тих, хто читає ці слова, зриваються з-поміж щільно стулених губ притишені прокляття… терпіння, брати й сестри, все буде…). 25 вересня 2012 відбулось перше публічне представлення «Бота», і вже через два дні я отримав перші відгуки. Хороші. Протягом двох тижнів через Facebook, ВКонтакті й електронну пошту мені прислали більше відгуків, ніж за всі попередні книги разом узяті, і я усвідомив, що народ «преться» від того ж, що й я. Народ вимагає нові трилери. Я відкривав файл з рукописом «Бразиліади», але не міг втулити жодного нового слова. І тоді я вирішив, що настав час повертатися до «Твердині».

Перерва — а це велика рідкість — пішла на користь. З шістдесяти сторінок першого варіанту в книзі, що ви її тримаєте в руках, не лишилося майже нічого. Єдине, що я взяв з тієї версії, — розповідь Ґуннара Левку й Семену. Решту після критичної переоцінки переробив.

Звідки з’явилась ідея роману? Книг про подорожі, про пошуки чогось у далекому десь існує чимало, і задумка «Твердині» виросла не з бажання написати роман про похід п’ятьох студентів у джунглі Перу, а з необхідності поділитися власними думками про альтернативну історію древнього світу. Базисом для «Твердині» стала моя непохитна віра в те, що задовго до інків у Перу жила невідома нам і в той же час надзвичайно розвинута цивілізація. Ця віра зародилась після поїздок до Мексики (2008) й Перу (2009) і остаточно викристалізувалась після мандрів Ліваном (2010). Я веду до того, що аргументи, викладені Ґуннаром Іверсом у барі на Гамла-стані, є моїми аргументами, і я в них вірю. Історія доколумбових цивілізацій Південної Америки зовсім не така, якою її змальовують у підручниках. Більшість істориків ігнорують подібні ідеї, вважаючи їх псевдонауковими. Але чорт забирай, з’їздьте в Баальбек у Лівані, погляньте на тисячотонні блоки трилітона і… просто ввімкніть логіку! Поворушіть мізками! І тоді ви зрозумієте, що таке справжня псевдонаука.

За звичкою (і з умислом) я максимально наситив текст описами реальних місць, подій чи об’єктів, настільки щільно зшиваючи вигадку й дійсність, наскільки це можливо. Пуерто-Мальдонадо, хостел і клініка в Куско, історія про викуп Атауальпи, бруґмансія, факти про компанію «Blackwater», «Wirströms Irish Pub», вілла архітектора Бенгта — усе це справжнє. Будете здивовані, але навіть рудобородий тіті існує. Якщо не помиляюсь, цей вид офіційно відкрили у 2008 році, і мавпочкам дійсно загрожує зникнення. Єдина річ, при описах якої я користувався фантазією, — це ліси Мадре-де-Діос. Я ніколи не був у Мадре-де-Діос, я навіть не наближався до них (собі на виправдання зазначу, що мало хто був, а з тих, хто був, далеко не всі повертались, щоб поділитися враженнями). Через це я змальовував джунглі такими, якими бачив їх на півдні Мексики біля руїн Яшчілану, в Еквадорі (містечко Пуйо за Андами) та у Бразилії (Пантанал).

Під час роботи над «Твердинею» професійних консультантів у мене не було. Усією необхідною інформацією я володів особисто або знав, де її шукати. Попри це чимало людей так чи інакше доклали руку до створення книги. Щонайперше я дякую Світлані Скляр, Івану Лопатченку та всім працівникам видавництва «Клуб Сімейного Дозвілля», котрі працювали над «Твердинею» і продовжують працювати, просуваючи книгу.

Хочу сказати спасибі своїм рідерам — людям, які, не пожалкувавши часу, вичитували сиру 2-у чернетку і давали зауваження, таким чином роблячи історію кращою. Отож, спасибі Тетяні Кучерук, Юлії Мендель, Тетяні Моцак, Анастасії Євдокимовій, Святославу Кіралю, Олексію Померенку, Олександру Живолупу, Владиславу Завадському, Олександру «Sanchos Rodrigez’у» В’юну, а також Олені Лєсовиковій. Пробачте, якщо когось забув. Я не навмисно.

Окрема (не пов’язана безпосередньо з «Твердинею») подяка Юлії Сандаковій, Віктору Романюку і згаданій вище Юлії Мендель. Ви знаєте, за що…

У буклетах ліцензійних альбомів відомих рок-гуртів завжди є окрема сторінка, на якій учасники групи сиплють подяками так званій road crew[195], команді людей, що допомагала під час промо-туру на підтримку попереднього альбому. Мій попередній роман — технотрилер «Бот» — став для мене особливим у багатьох аспектах, та найголовніше, мабуть, у тому, що з презентаціями на його підтримку я об’їхав майже всю Україну. Київ, Харків, Львів, Рівне, Кіровоград, Черкаси, Луцьк, Чернівці, Вінниця, Житомир, Суми, Гоща, Полтава, Тернопіль, Одеса, Обухів, Ніжин, Бакша, Івано-Франківськ, Дубно, Остріг, Конотоп, Дрогобич, Рожище, Нововолинськ, Котовськ… На сьогодні я можу з певністю стверджувати, що «BOT PROMO TOUR 2012/13» є найбільшим промо-туром на підтримку однієї книги за весь час існування сучасної української літератури. Що я можу сказати… Це чудовий досвід! Не буду лукавити: чудово проведений час! Звісно, траплялись тижні, протягом яких я двічі перетинав країну із заходу на схід та з півночі на південь і всі ночі з понеділка по суботу проводив у потягах. Та поза цим були десятки вдалих презентацій, сотні пар очей, котрі в якийсь момент починали мерехтіти в унісон з моїми, довгі години розмов після виступів і запашний віскі, що вбирав тепло долоні через келих. Не згадаю, в якому точно місті, чи то в Кіровограді, чи в Черкасах, я раптом подумав, що якби люди могли за бажанням проектувати власний рай, то я хотів би, щоб мій рай був саме таким: зранку — наплічник з книжками за плечима, ввечері — повна зала читачів, а вночі — приємна втома, захриплий голос і розхитане крісло у пропахлому чадним газом рейсовому автобусі, що мчить наввипередки з моїми думками до наступного міста, тіпаючись на українських дорогах і розганяючи фарами пітьму. Та нині мова не про те. Я розумію, що настільки масштабний тур був би неможливий без сприяння чудових людей, які, незважаючи на навчання/роботу/сім’ю, брались за організацію презентацій: шукали зали, робили рекламу й анонси, стягували пресу, збирали людей. У певну мить я спіймав себе на думці, що обов’язково мушу написати ці рядки, згадавши всіх у післямові до «Твердині». Ще взимку, задовго до завершення роману, спробував підрахувати і розгубився, збагнувши наскільки їх багато. Довелося завести Excel-файл, аби нікого не забути.

Отож, нижче я подаю список моєї road crew — список людей, які протягом минулого року допомагали мені втілювати мрії в життя. Деякі з них були задіяні в організації виступів, у когось я ночував перед тим, як їхати далі, а хтось просто підіймав мені настрій, віддаючи, певно, найдорожче — власний час і посмішку.