— У ніч викрадення, коли ти востаннє приходив подивитися на Кору, — вона підіймає на нього очі, й він напружується, очікуючи, що вона скаже далі, — вона була жива?
Марко дивується. Такого він не чекав.
— Звісно, вона була жива. А чому ти питаєш?
Він із хвилюванням дивиться на її стривожене обличчя.
— Тому що я не пам’ятаю, — шепоче Анна. — Я не пам’ятаю, чи дихала вона, коли я приходила до неї опівночі. Ти впевнений, що вона дихала?
— Так, я впевнений, — каже Марко. Він не може сказати їй, що точно знає, що вона була жива, тому що тілом відчував, як б’ється її маленьке серце, коли він виносив її з будинку.
— Звідки ти знаєш? — каже вона, уважно дивлячись на нього. — Ти перевіряв? Чи просто дивився на неї?
— Я бачив, як її грудка підіймалася й опускалася, — лукавить Марко.
— Ти впевнений? Ти б не брехав мені про таке? — стривожено каже Анна.
— Ні, Анно, а чому ти питаєш? Чого б вона мала не дихати? Через якусь дурницю, яку ляпнув той детектив?
Вона дивиться вниз.
— Через те, що я не впевнена, що вона дихала, коли я приходила до неї опівночі. Я не брала її на руки. Я не хотіла її розбудити. Я не звернула уваги на те, чи дихає вона.
— Це все?
— Ні, — вагаючись, вона замовкає. Нарешті дивиться на нього й каже: — Коли я була з нею об одинадцятій… на цьому місці якийсь провал. Я взагалі нічого не пам’ятаю.
Вираз її обличчя його лякає. Марко відчуває, що зараз вона скаже йому щось жахливе, щось таке, на що він довго чекав, на що чекав увесь цей час. Він не хоче цього чути, але не може поворухнутися.
— Тобто? — питає Марко. Голос його прозвучав на диво холодно.
Вона дивиться на нього благальними очима.
— Я забула не через вино. Я ніколи тобі цього не казала, але в юності я хворіла. Коли ми зустрілися, я вважала, що це вже в минулому.
— Хворіла на що? — питає Марко, спантеличений.
Тепер вона плаче.
ebooksa