Вершник без голови

Тепер відставний капітан гнав свого коня ще завзятіше, ніж досі, бо втікач уже звернув зі стежки й мчав до хащі. Гонитва могла й цього разу кінчитися, не давши сподіваного наслідку.

Досі Колхаун думав тільки про те, щоб виграти на швидкості. Він аж ніяк не передбачав, що все може обернутись отакою невдачею, — а вона була тепер і можлива, й цілком імовірна. І, сповнений відчайдушної рішучості, він знову звів карабін.

На той час обидва коні наблизились аж до заростей і рясне гілля вже наполовину заслонило вершника без голови, черкаючи його по боках. Стріляти можна було тільки в крижі його коня, і саме туди Колхаун і навів свій карабін.

З дула шугнула хмарка порохового диму, водночас пролунав виляск пострілу, і, ніби виринувши з тієї хмарки, на землю з глухим звуком упала якась кругла темна річ.

Вона підскочила, покотилася по траві і спинилась просто під ногами капітанового коня. Спинилась, але й далі похитувалася з боку на бік, як ото дзига перед тим, як має впасти.

Сірий мустанг захропів і сахнувся назад. З уст Кол-хауна вихопився зляканий крик.

Та й не диво: на землі перед ним була людська голова, на якій усе ще тримався капелюх, — ото його тверді круглі криси й не давали голові лягти нерухомо.

Обличчя було звернене просто до Колхауна — поплямоване кров"ю, мертвотно-бліде й неначе всохле; очі розплющені, але каламутні й безживні, мов дві скляні кулі; білі зуби між почорнілими губами ніби розтулені в безтурботній усмішці.

Ось що побачив Кассій Квлхаун.

Він дивився і тремтів від страху. Але вже не перед чимось невідомим і незбагненним, а перед добре знайомим і зрозумілим йому.

Та не довго він стояв отак перед тією німотною, але промовистою у своїй німоті мертвою головою. Ще й не перестала вона похитуватись на траві, як він рвучко повернув коня, щосили вдарив його острогами й помчав геть від того місця.

Він не подався знов за вершником без голови, хоч іще чути було, як той скаче крізь хащу. Ні — він гнав назад, назад у відкриту прерію, і далі, далі, далі — до Каса-де ль-Корво!

Розділ LXXXII

МОТОРОШНИЙ КЛУНОК

Виїхавши з чагарників, Зеб Стамп поволі рушив по сліду, так наче мав попереду цілий день і нікуди не квапився.

Та якби хто придивився уважніше до його обличчя, то, мабуть, побачив би на ньому неабияку заклопотаність, що змушувала старого мисливця неспокійно соватись у сідлі й раз по раз пильно поглядати вперед.

Він майже не дивився на слід, залишений Колхауном, бо міг читати його і краєм ока. Та й не було потреби: тим слідом вільно пройшла б і сама його «худобина», без поводів.

Але не ця певність тримала Зеба далеко позаду. Він волів би весь час не спускати Колхауна з ока, але тоді й той помітив би його, і це звело б нанівець усі Зебові намагання досягти мети. А та мета важила для нього куди більше за саме переслідування, отож старий мисливець вистежував свою здобич, покладаючись не так на очі, як на розум.

Отак неквапливо, обережно, але неухильно посуваючись уперед, він зрештою дістався до того місця, де перед Колхауном з"явилася мана.

Зеб нічого того не побачив. Мана вже зникла, марево розвіялось, і синій край неба злився із зеленим краєм прерії, утворивши безперервну лінію обрію.